Выбрать главу

— Не вірю.

— Чесно кажучи, — винувато посміхнувся Дробаха, — може, ви й маєте рацію. Але мені чомусь було легше йти в атаку, ніж виступити на зборах.

— Чому?

— Мабуть, натура така…

— Ні, — раптом втрутилася Марина, — це не натура, У мене керівник відділу також фронтовик і нагороди має…

— Нагороджували багатьох, — зауважив Дробаха, — і не обов’язково…

— Ні, він командував батареєю.

— Там боягуз не втримався б, — згодився Дробаха.

— Отож. А тепер наш Василь Сергійович, коли викликає директор тресту, йде ледь не навшпиньках.

— Тридцять років минуло, — роздумливо протягнув Дробаха. — Люди звикають до місця, певного становища…

— Не кажіть, — рішуче заперечив Хаблак. — Все ж це легкодухість. Ви, Іване Яковичу, громили фашизм, щоб ми не боялися нікого. Щоб бути вільними, чи не так?

— Хто ж це заперечуватиме?

— До речі, що з вашим колишнім начальником?

— З прокурором?

— Так.

— Завідує райкомунгоспом.

— Шкода. Я б йому й лазні не дав.

Дробаха примружився.

— Виховання полковника Каштанова, — сказав.

— Не соромлюся цього.

— Я іноді думаю, якби Каштанов працював не в розшуку, а, скажімо, був мером міста чи ще кимось, у місті був би зразковий порядок.

— Ну, що ви, Михайло Карпович — геній розшуку.

Дробаха налив усім по півкелиха,

— Вип’ємо за Каштанова, — запропонував. — І за вас, дорогий Сергію Антоновичу. За вашу щирість. Бо рідко хто наважиться визнати в сусідові, начальникові чи знайомому генія. Ще того, кого не знаю, — з задоволенням. Але чи може бути генієм той, хто п’є з тобою пиво чи працює поруч у кімнаті?

— Точно, — схвалила Марина. — Типова міщанська точка зору. А міщан у нас ще вистачає.

— На жаль, значно більше, ніж ми уявляємо. Твій колега — геній? Ніколи в житті! Адже це навіть якось принижує тебе… Він розумніший і талановитіший? Чи не здається вам, що це якось образливо?

Хаблак не витримав і зареготав весело.

— А вам пальця в рота не клади. Завжди такий врівноважений, серйозний, я б сказав, сухуватий…

— Не забувайте, я слідчий.

— І не якийсь, а з особливо важливих справ!

— А слідчий мусить бути трохи актором.

— Так, допит — це мистецтво.

— Маю на увазі не тільки це. В актора може бути поганий настрій, сплін чи хандра, на сцені ж мусить забути про все, перевтілитись. І в нас так: кожна людина вимагає певного підходу, та й що вам казати, самі знаєте, на одного й пригримнути треба, в кут загнати, а з іншим по душах побалакати:..

— Ще чаю? — запропонувала Марина.

— З задоволенням. — Дробаха простягнув чашку, і в цей час у коридорі тонко і якось пробачливо задзеленчав телефон.

— Мабуть, Васюкових… — обернувся до передпокою Хаблак, та все ж підвівся.

— Чи мене, — вставив Дробаха. — Вибачте, та мусив поставити до відома чергового прокуратури.

— Справді вас… — Хаблак повернувся до кухні, тримаючи апарат на довгому шнурі. — А якщо розшукали аж тут…

Дробаха якось сумно посміхнувся і взяв трубку. Назвався й слухав не перебиваючи. Тільки перед тим, як закінчити розмову, кинув одне слово:

— Добре.

— Випадок? — запитав Хаблак.

Дробаха підійшов до вікна. Подивився на зелені дніпрові схили протилежного берега, зітхнув і пояснив:

— Знайшли труп. Вибачте, — повернувся до Марини, — що про таке… Вбито жінку на схилах нижче Аскольдової могили. За мною вже виїхали, і, якщо ви не заперечуєте, я конфіскую вашого чоловіка.

Марина розгублено подивилася на стіл. Дробаха зрозумів це по-своєму.

— Чи не знайдеться у вас олії? — попросив. — Бо випили по півтори чарки, доза мізерна, але ж запах…

Марина докірливо подивилася на чоловіків, проте все ж дістала з шафи напівпорожню пляшку з олією.

— Слава богу, встигли хоч із шпалерами, — мовив Хаблак оптимістично. — Ти, Маринко, помий підлогу, а я повернусь і натру паркет мастикою.

Марина недовірливо глянула на нього.

— Знову завієшся, — невдоволено закопилила губу. — А завтра перебиратися.

— Упораємося, — заперечив Хаблак, та не дуже впевнено. — Завтра Іван Якович мені скидку зробить.

— Домовились, — кивнув Дробаха, — вже домовились, а наше слово непорушне.

— Знаю я ваші слова, — пробуркотіла Марина, проте не так уже й сердито. — Бідна жінка, — зітхнула скрушно, — і за що її?

Дробаха визирнув у вікно.

— Машина вже внизу, — повідомив. — Поїхали, Сергію Антоновичу. — Він подивився на Марину якимось відсутнім поглядом, але мовив твердо: — Дізнаємося. Ми з вашим чоловіком про все дізнаємося.