Хаблак відклав фотографію блондинки й потягнувся до іншої. Чорнява, підтягнута, дивиться серйозно й навіть гордовито. Високе чоло, широко поставлені очі.
Де ти, дівчино, і що скоїлося з тобою? Невже хтось посміявся з тебе й тобі зараз соромно глянути у вічі рідним? Д може, заплуталась, схибила? Щось тут загадкове, трагічне… Але дівчина нічим не схожа на жінку, вбиту на дніпрових схилах, і Хаблак також відклав фото.
Наступний знімок досить чіткий. Ця літня жінка прожила важке життя: це видно й по зморшках, котрими щедро зрите її обличчя, і по великій, натрудженій, вузлуватій руці, на яку сперлася, і по добрих, глибоких, сумних очах — ці очі багато бачили й не завжди гарне…
— А я не знав, що ви — лірик.
Це сказав Дробаха. Нахилився до Хаблака, примружився й дивиться розуміюче; Хаблак трохи знітився: так і не збагнув, чи підсміюється з нього слідчий, чи кепкує. Принаймні Іван Якович майже безпомилково прочитав його думки.
— Так, лірик, — повторив Дробаха. — А це, знаєте, добре для нашої надто раціональної професії. Не завжди, звичайно, але без дещиці лірики, їй-бо, зачерствіли б, як гадаєте?
Хаблак засміявся.
— Ви — маг якийсь, та й годі!
— Ну що ви! Просто всі ваші думки на обличчі написані.
— На мить уявив, як багато трагічного, а подекуди й смішного за цими фотографіями.
— І не кажіть, на десяток книжок вистачило б… — Дробаха підсунув Хаблакові фотографію. — Зверніть-но звагу на цю особу, Сергію Антоновичу!
— Щось є. Ніс точнісінько такий, і риси обличчя сходяться. Давайте відкладемо, потім ще роздивимось.
— А як вам ця подобається?
На Хаблака з викликом дивилася зіщуленими очима жінка років тридцяти. Не дуже вродлива: вилицювате обличчя, низьке чоло… Та було в ній щось таке, що, мабуть, примушувало чоловіків звертати на неї увагу. Визивний погляд, ніс з хтивими ніздрями, дрібнуваті білі зуби й головне — якась сила й сміливість у виразі обличчя.
— Це, я вам скажу, штучка! — Дробаха взяв фотографію, підніс до очей, розглядаючи уважно. — Типова хижачка.
— А гарна…
— Е-е, друже мій, гарних жінок багато. А така чоловіка може закрутити, ой як може… У неї ж мертва хватка! Хвилиночку! — слідчий потягнув до себе ще одне фото. — Здається, вона. — Поклав поруч із знімком убитої, зняв і протер окуляри. — А тепер ми остаточно з’ясуємо…
Мугикаючи якусь пісеньку, Дробаха переводив лупу з одного фото на інше. Хаблак зрозумів, що їхня справа зрушилася з мертвої точки — мугикання з кожною хвилиною ставало все бадьорішим.
Нарешті Дробаха підсунув знімок Хаблакові, подмухав на кінчики пальців і сказав:
— Майже одне обличчя. У цієї тільки бородавка на лівій щоці, — постукав нігтем по столу біля фотографії. — А на обличчі у вбитої — подряпини. Ось вони на фото, обличчя спотворене, а одна з подряпин на цьому місці. Давайте ще подивимось…
Дробаха підсунув, до себе два відкладених фото, довго крутив їх, мало не обнюхуючи:
— Оце — таки схожа… Однак і другу не можна відкинути. Дамо експертам, їм остаточно вирішувати. Вважаю, цими двома жінками доведеться зайнятися.
Хаблак переглянув папірці, що супроводжували фотографії.
Перша — Ольга Іванівна Сидоренко — мешкала в Чернігові. Повідомлялося, що Сидоренко свого часу відбувала покарання у виправно-трудовій колонії за спекуляцію, після цього була хатньою робітницею в кількох сім’ях. Останні три роки працювала в професора Сухорукова, який і повідомив міліцію про те, що Сидоренко, залишивши в них частину речей, місяць тому зникла невідомо куди.
Друга — Софія Григорівна Сорока. З Мелітопольського району Запорізької області. Міліція одержала заяву її чоловіка: два місяці тому Софія Григорівна поїхала до Мелітополя і з того часу про неї нема звістки.
— Доведеться нам з Устимчиком виїхати на місця, — сказав Хаблак і зняв трубку. — Подзвоню полковникові Каштанову, домовлюся. Нехай Устимчик їде до Чернігова, а я подамся до Мелітополя. Що б не казали експерти, а поцікавитись цими жінками потрібно.
— Чекатиму від вас повідомлень, — погодився Дробаха.
Село, де мешкав Валентин Остапович Сорока, простягнулося на кілька кілометрів вздовж Азовського моря. З Мелітополя Хаблака довезли сюди на “Жигулях” районної автоінспекції. Старшина, який сидів за кермом, довідавшись, що має справу з капітаном, який вийшов колись на слід бандитів, котрі вбили власника “Волги” саме в їхньому районі, пройнявся до Хаблака величезною повагою: весь час розважав його розповідями про автовипадки на трасі Москва — Сімферополь, — влітку по ній їдуть тисячі й тисячі машин, найпожвавленіша траса в країні, і, звичайно, всяке буває, — а потім, що виявилось особливо важливим, влаштував Хаблака в одного з районних громадських автоінспекторів.