ДВА КВИТКИ ДО ОПЕРИ
Племіниця Ірюся не мала й двадцяти років, а вже була розлученою. З дому колишнього чоловіка повернулася до кімнатки на Некрасовській, яку їй наймала її мати Олена в родині своїх знайомих. Коли Ірюся тільки-но оселилася в Києві й почала вчитися в університеті, Людмила Харитонівна й Олександр Іванович нерідко навідувалися до її помешкання, розпитували господарів про їхню локаторку, як вона, чи встає вранці на першу пару, чи не запрошує до себе підозрілих приятелів. Бо чисте дитя з Хотинівки могло пропасти у місті великих спокус. І господарі квартири розповідали: на першу пару не ходить, каже, так рано і викладачі не встають. Друзів до себе не запрошує, але сама повертається додому дуже пізно. Їй були наказали: хочеш у нас жити — додому не пізніше десятої. А Ірюся плакала мамі по телефону: не дозволяють ходити на курси еспанської мови та на заняття з тібетських знань, знайди мені іншу квартиру. І господарі з Некрасовської відмінили комендантську годину, бо також зацікавлені мати трошки грошей, які платить Ірюсина мама. А де вони ще знайдуть квартирантку не з вулиці? Олександр Іванович з Людмилою Харитонівною регулярно навідувались на Некрасовську, і, переконавшись, що, як би там не було, а дитина вчиться, йшли до себе з почуттям виконаного обов`язку. А тепер, після розлучення Ірюсі, такий контроль нібито ставав недоречним. І як це так, зовсім юна раптом вийшла заміж без весілля, а потім так само раптово розлучилася? Це не по-людськи. Те, що без весілля, зрозуміти можна. Зараз дуже важкі часи, грошей нема ні на що. Ні в старих, ні в молодих. Людмила Харитонівна з Олександром Івановичем також сорок вісім років тому побралися без весілля, бо теж були важкі часи. Але все-таки Ірюся могла б принаймні прийти на чай з нареченим до своїх найближчих київських родичів. Та що вже говорити про чай, який не відбувся, якщо Ірюся розлучилася з хлопцем. Тільки й знали про нього, що він жив на Жилянській. Неприємне місце, хоча й у самому центрі. Але з Жилянської Ірюся повернулася до кімнатки на Некрасовську. Як бути тепер? Чи треба так само контролювати Ірюсю? З одного боку, вона вже тепер не дівчина, а розлучена жінка. З іншого — все одно зовсім юна. Ще два роки вчитися. Але ходити на Некрасовську пенсіонерам Олександру Івановичу й Людмилі Харитонівні ставало все важче й важче. Як же бути? Саме про це й говорили вони холодного осіннього вечора, коли пролунав телефонний дзвоник. Дзвонила розлучена Ірюся.
— Як ваші справи? Давно нічого не чула про вас.
— Ой, не питай Ірюсю. П`ємо кип`яток із сухариками, чай бережемо для гостей. Олесь Іванович просить передати, що гостям все одно раді. А як справи у тебе, Ірюсько?
— По-різному. Щось добре, щось погано. Ви десь буваєте, крім житлової контори й поліклініки?
— Ой, Ірюсь, — сміється Людмила Харитонівна, — ти права, переважно в цих двох установах. Раді були б кудись піти, але в гості нема з чим, а в театр нема за що.
— А хочете в Оперу? На "Аїду"?
— Ірюсько, ми намагаємось навіть не ходити біля Опери, щоб не страждати. Я мало не плачу, як бачу афіші, й думаю, що вже туди ніколи не потраплю. І Олесь Іванович так само. Ось він тобі хоче сказати, що ми відкладали з двох пенсій протягом трьох місяців, і вийшло тільки на один квиток. Олесь Іванович каже, іди краще ти, Людмило Харитонівно, а я йому кажу, Олесю Іваовичу, як це так, самій до опери? Ми все життя ходили разом!
— Я вас питаю: хочете завтра на "Аїду"?
— Але ж ми тобі пояснюємо: в нас нема грошей, Ірюсьо.
— Я вам даю два квитки. Ложа бенуар. Ідіть і ні в чому собі не відмовляйте.
— Ірюсю, ми не можемо взяти від тебе такий подарунок. Ти ж іще студентка, звідки в тебе гроші?
— Квитки взяв мій хлопець. Він уже працює.
— Ну то йдіть на "Аїду"! Це так красиво: хлопець і дівчина в Опері! А ми вже по радіо послухаємо улюблені арії.
— Ми не хлопець і дівчина, а чоловік і жінка, і в нас на вечір інші плани.
— Ну то продайте квитки! Ірюсю, продайте квитки під театром! Вони ж дорогі!
— Зараз ніхто не купує квитки під театром, ви відстали від життя. То ви не хочете до Опери?
— Ми так хочемо, що й сказати тобі не можемо. Але ж квитки дорогі...
— Я вам роблю подарунок. Скільки разів мама у вас зупинялася, і нічого не платила. А ви ще й пекли пиріг. Я вам хочу подарувати ці квитки.
— Але ж це дуже дорого, Ірюсьо!
Нарешті, домовились, що Ірюся зайде до дяді Олеся й тьоті Люди за дві години до спектаклю. Розповість про своє життя — вони нічого не розпитуватимуть, вона розповість тільки те, що захоче, — підкреслили свою тактовність Людмила Харитонівна й Олександр Іванович.
Ірюся прийшла в тугих джинсах і чорному светрі. На грудях — десяток кулонів і амулетів на срібних лвнцюжках. Серед них — і знаки зодіаків, і хрестики різноманітних конфігурацій. Ірюся така гарненька, навіщо вона намазала губи майже чорним і намастила кучері якимось розчином, ніби голова щойно з душу? Каже, зараз такий стиль.
На честь Ірюсі Людмила Харитонівна і Олесь Іванович купили триста грамів печива, поклали до вазочки. Заварили чай в сервізному чайничку, постелили білу скатертину на круглому столі. Їм кортить дізнатися подробиці шлюбу й розлучення Ірюсі. А вона про це ні слова. Натомість розповідає, що прочитала український переклад "Сповіді Блаженого Авґустина" й остаточно розчарувалася в християнстві. Якщо біля витоків стояли такі, м`яко кажучи, придурки... “Ось квитки. Ой, вже й не знаємо, як тебе дякувати, Ірюсю”. — Розчулені Людмила Харитонівна й Олесь Іванович вже одягли своє театральне вбрання. — Коли це була нагода востаннє? Ти не пригадуєш, Лесику? Так, так, у вісімдесят шостому, на "Сільську честь", але то було навіть не в Опері, а в тодішньому Жовтневому палаці, бо Опера була на ремонті. Людей було дуже мало, — поринули в спогади старі тетатрали, ніхто не хотів ходити до Жовтневого, але вистава нам дуже сподобалась, пам`ятаєш, Людмило Харитонівно? Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.
— То зробіть і ви мені свято.
— З радістю! Як саме, Ірюсю?
— Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете у театрі?
— З-звичайно, але що тобі треба?
— Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.
— Та ні, ми не про те. Але навіщо, поясни, навіщо тобі лишатися у нас, коли ми підемо до Опери?
— Послухай, може, ти хочеш хлопця сюди привести, — виявив кмітливість Олесь Іванович, то ти це облиш, у нас не будинок розпусти!
— Ну навіщо ти так, Лесю, як ти міг таке подумати про Ірюсю?
— Дядю Лесю, тьотю Людо, але ж вас тут не буде більше трьох години! Треба, щоб хтось приглянув за домом, щоб квартирники не влізли! А постіль я взяла свою, вам прати не доведеться, ніяких незручностей, тільки користь.
— Ні, Ірюсю, ми ніколи такого не дозволяли, до нас навіть ніхто ніколи не звертався з таким, і тобі не дозволимо. І не треба нам твоїх квитків. Забирай їх. Якби ми знали!..
— То ви не можете дозволити нещасній самотній жінці зустрітися з другом, коли вас нема вдома?
— Ні, Ірюсю, і нікому б не дозволили.
— Але чому? Чому? Ви регулярно ходили перевіряли мене на Некрасовській, вам хтось скаржився на мою неохайність?
— Не в цьому справа, Ірюсю. Є речі, яких дозволити не можна. Бери ці квитки і йди до Опери зі своїм молодим чоловіком. Це значно краще, ніж...
— Ніж що?
— Ніж... ніж те, що ти задумала...
— Але ж з вашою квартирою нічого не станеться, тьотю Людо! І до Опери вам дуже хочеться! А мені дуже хочеться іншого!
— Ірюсю, як ти навіть могла до нас звернутися із таким!
Ірюся голосно заридала. Так голосно й істерично, що Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розгубились.
— Не плач, дитино, ну не плач, все буде добре...
— Що буде добре? Що? Я не можу! В мене все болить! Все! Я вже півтора місяці не можу з ним зустрітися! Ми зібрали останні гроші, купили вам квитки до Опери, а ви такі...