— Ну то йдіть до Опери, ми з Людмилою Харитонівною теж на останні гроші ходили до Опери, коли були молодими.
— І все тільки до Опери і до Опери? В ліжко ніколи не ходили? Я вас запитую, ніколи?
— Ми не можемо відповідати на таке запитання! Про таке не запитують! Запам`ятай це, Ірюсю!
— Я прийшла до вас з горем, як до близьких людей! А ви, виявляється, такі! У мене все болить! Все! Ось тут! — Заплакана Ірюся встала, щоб показати ребрами рук, де в неї болить, — так болить, що вмерти! Я думала, ви допоможете, а ви такі... — і раптом різко змінила нестямний крик на лагідний голос: дозвольте, тьоть Людо, дядь Лесю, а?
— Як в тебе так болить, треба йти до лікаря, Ірюсю. А не влаштовувати істерики.
— Я була у лікаря, була! Вона мені сказала, чим це лікується.
— Чим же, Ірюсю?
— Тим, про що я вас прошу. Мені треба зустрітися з хлопцем! Інакше я помру! — Ірюся знову заридала. Людмила Харитонівна заходилася капати їй веларіану, а Лесь Іванович вийшов із себе:
— Та що це за розбещеність така! Вона помре! Та був би я твоїм батьком, зараз би стяг з тебе твої джинси і так надавав би тобі по тому місцю, відразу би тобі перехотілося!
Зарюмсана Ірюся знову рвучко звелася на ноги, почала стягати з себе джинси:
— Бий, старий козел, як ти гадаєш, що я від цього заспокоюсь, бий, бий!
— Припини! Ірюсю, припини! Що ти робиш! Ти вже зовсім!
— Він — старший брат мого батька! Хай б’є!
У Ірюсі під джинсами атласні трусики темно-зеленого кольору. Вона хоче стягти і їх.
— Облиш, безсоромнице, тебе й справді тільки бити!
— Ну то бийте! бийте! Де ваш ремінь? Чи маєте батога?
— Не маємо! В нас ніколи не виникало потреби когось бити! І про тебе завжди були такої високої думки!
— Дитино, облиш, ну, сядь, сядь, випий крапельок, одягнися...
Ірюся випила валеріани, сіла на диван, залишивши джинси на стегнах. Вона вже не ридає, тільки істерично схлипує:
— Щоб ви знали ... дядю Лесю ... шмагання по оголеній сідниці зазвичай не притлумлює статеві почуття .... а тільки їх розпалює.... Навіть Абеляр і Елоїза робили таке, коли кохалися.
— От же ж грамотєйка! З усієї світової класики зуміла вичитати тільки таке!
— Не тільки таке! Не тільки! Що ви знаєте про те, що я і де вичитала?!
— Ну, може, не бити, — визнав свою помилку Олесь Іванович, — але таких істеричок треба посилати на буряки! Тоді би і правда заспокоїлась! Без побачень у чужих квартирах!
— На буряки? А ви коли-небудь були на буряках? Я вас питаю, ви коли-небудь були на буряках?
— Ми багато чого пізнали в цьому житті, Ірюсю, а на буряках не доводилось бувати. Але ми й без буряків знали, що і де можна собі дозволити, не казилися, як ті собаки.
— А я на буряках була. І знаю, як казяться там. От вже ж де і правда не люди, а собаки. Ви коли-небуть чули, які слова вимовляють чоловіки на буряках? Я можу зацитувати!
— Не треба, не треба, Ірюсю. Ти краще підтягни свої джинси.
— А жінки, якщо тих осіб, звичайно, можна назвати жінками! Ви коли-небудь бачили, як вони нахиляються і хитають своїми гладющими задами! І виють, і верещать, коли мужики, проходячи повз них...
— Не треба, Ірюсю, не треба, в житті багато усілякого бруду, треба думати про високе... про святе...
— Так, про "Аїду"... про "Травіату"... або, в крайньому випадку, про "Наталку Полтавку"! Я ж саме зі святого й почала! Хто повів розмову про стягання штанів і про буряки?
— Ірюсю, якщо ти така, — Людмила Харитонівна довго шукає потрібне слово, — темпераментна... дівчина... чому ти розлучилася? Ти ж була одружена, і все було гаразд...
— Хто вам сказав, що все було гаразд? Я його н-ненавиділа, як... як мужика з буряків!
— Ірюсю, дитино, то навіщо ти тоді виходила за нього заміж?
— А ви думаєте добре жити, коли всі тебе питають: де була, коли вернешся? То хазяйка квартири, то ви з комісією з`явитесь! Думала, буду розлученою, не так контролюватимуть кожен крок! А ви нічого не розумієте!
— Даремно ти так думаєш, Ірюсю. Ми значно більше за тебе розуміємо.
— Ну то пустіть нас на цей вечір! Побачите, ми нічого вам не зіпсуємо. А ви ще встигнете до Опери...
— Ірюсю, ми прожили велике життя... І багато чого розуміємо. Навіть те, про що не говорять. Раніше, коли були кращі часи, в нас багато людей зупинялося, ти ж знаєш, ми нікому не відмовляли, і твоїй мамі також. І знаєш, зупинилися в нас якось молодята з вашої Хотинівки, вони їхали до Ялти, і проїздом одну ніч ночували в нас. Ми з Олесем Івановичем постелили їм у вітальні, на цьому дивані, де ти сидиш. А собі в оцій спаленьці, зовсім поряд. І ти знаєш, Ірюсю, вони, поки спали у нас, нічого собі не дозволили! Це було так культурно! Так порядно! Так інтелігентно! І ти знаєш, Ірюсю...
— Тьотю Людо! Пам`ятаєте, у вас жила кішка Шарлота?
— Царство їй небесне, — Людмила Харитонівна і Олесь Іванович в унісон схлипнули.
— Пам`ятаєте, ви її прооперували, бо вона весь час тікала до котів! І ви її не били і не читали їй лекцій про високу мораль! У мене така сама проблема! Я до вас прийшла з горем, а не з блудом! — Ірюся знов перейшла на скажений крик. — Я би теж зробила собі операцію! Але де?..
— Замовчи, Ірюсю, замовчи, ти ще маєш народити дитину, і все буде не так!
— Я не знаю, чи зустріну чоловіка, від якого захочу дитину!
— Зустрінеш, обов`язково зустрінеш!
— Я до того помру! Ви нічого не розумієте! Особисто з вами такого не було, то ви гадаєте, такого взагалі не буває!
— Ірюсю, що ти робиш, встань з колін і підтягни штани! Ірюсю, облиш ніж! Ірюсю, в тебе кров на горлі, Ірюсю, що нам скаже твоя мама! Ірюсю, ми зараз порадимось з Олесем Івановичем, може, ми зможемо залишити тебе тут! Котра година? Двадцять на сьому! Нам звідси близько! Може, ми ще встигнемо до Опери, тільки віддай сюди ніж!
Ірюся впала обличчям на підлогу. Розгублений Олесь Іванович підняв її, спробував натягти на неї джинси. Ірюся відскочила і заверещала:
— Куди ти свої руки сунеш, старий розпутник! Корчиш із себе праведника, а сам тільки про те й думаєш! Поїдь попрацюй на буряках! Сезон ще не закінчився! Піди послухай і подивись, як воно там!
— Ірюсю, ти втратила розум, дитино, заспокойся!
— Ви могли цьому запобігти! Я до вас прийшла, як до друзів! А ви старі святенники, а не друзі!
— І-рю-сю! Ми порадимось з Олесем Івановичем на кухні і, скоріше за все, дозволимо тобі те, що ти в нас просиш. Тільки почекай трохи! І головне, заспокойся. Заспокойся. Отак. Отак. Ірюся більше не плаче. Більше не плаче. І навіть не хлипає. Все гаразд.
— А можна, я поки покличу сюди свого хлопця? Він замерз внизу.
— Звичайно, дитино! Треба було відразу йти з ним!
Ірюся підтягла джинси, накинула плаща, вийшла й хутко повернулася з хлопцем. Старе подружжя чомусь чекало побачити чорнявого парубка грузинського типу з хижим чорним поглядом. Ірюся привела білявого невисокого й дуже тоненького хлопчика. Відчувалось, що йому було ніяково.
Дядя Олесь і тьотя Люда пішли до кухні й зачинили за собою двері.
— Ти знаєш, я теж випив би валер`янки, — у Олеся Івановича тремтіли і голос, і руки.
— А я так хотіла до Опери, Олесю. Може, ми б когось зустріли в антракті зі знайомих? Пам`ятаєш, ми раніше завжди зустрічали в опері знайомих.
— Але, якщо брати ці квитки, треба лишати цю парочку тут! І перетвоювати нашу оселю на бордель!