Я кличу смерть – дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,
На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,
І на мистецтво під п'ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!
Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?
67
Чому в цей час, коли панує зло,
Ще й він живе, скрашаючи пороки?
Щоб, ним освячене, перемогло
Падлюцтво та безчестя темнооке?
Чому рум'янці в нього на виду
Відтворює косметика брехлива?
Чи треба підмальовувать в саду
Троянду, повну істинності й дива?
Чом він живе, як в ньому все старе,
Застигла кров давно від охолоди,
Чому Природа, мов жебрак, бере
Від нього підфальшовані клейноди?
Бере, аби сказати,- подивись.
Які багатства мала я колись!
71
Не плач за мною, мила, не заводь,
Як дзвони сповістять у скорбній тиші,
Що хробам оддали вже мою плоть,
Що відійшов я в засвіти гидкіші
За світ гидотний; я тебе люблю,
Тому волію, щоб мене назавше
Забула ти, ніж мала б од жалю
Всихати, ці рядки мої читавши.
А як згадаєш ти про мене знов
Тоді, коли змішаюся з землею,
Не побивайся – хай твоя любов
Погасне із свідомістю моєю.
Не хочу, щоб великомудрий тлум ,
Твою скорботу піднімав на глум.
77
Покаже дзеркало, як врода в'яне,
Годинник – як хвилини марно йдуть.
Лиш думка та, що на папері стане,
Непроминальну демонструє суть.
Свічадо зморшку, схожу на могилу,
Тобі являє – радості нема,
І, відкрадаючи у тебе силу,
Проходить час, мов злодій, крадькома.
Сховай же в писане, миттєве слово
Те, що не може пам'ять зберегти;
Знайдеш колись доглянутих чудово
Дітей свого ума й зрадієш ти!
Вчарований забутими рядками,
Новими збагатишся ти думками.
80
Коли пишу про тебе, з горя в'яну,
Бо знаю: кращий є співець, ніж я;
Твою він славить вроду осіянну,
Звеличує в піснях твоє ім'я.
Але твої чесноти – ніби море:
На ньому вміститься і човник мій,
Що безмір вод так непомітно оре,
Втопаючи у хвилі штормовій.
Суперник мій іде понад глибини,
Він – корабель високий, наче дім.
А я – на мілині. Хто з нас погине?
Та що там шкоди в човнику малім!
Я знатиму, як прийде мить остання:
Одне і те ж – кохання і конання.
123
Ні, часе, не хвалися, змін нема;
Нові ти зводиш піраміди й вежі,
Щоб здивувати нас, але дарма –
То все старе, лише в новій одежі.
Ми любим, щоб усе було старим,
Бо наші дні короткі; ти, одначе,
На нас пускаєш новизну, як дим,
Щоб затуманилося око зряче.
Реєстрами своїми нас не муч,
Все в них брехня – минувшина й сучасне;
Все робиш поспіхом, нашвидкуруч,
Одне засвічуєш – та інше гасне.
Твоєї не лякаюся коси,
Я правдолюб, а ти брехун єси!
124
Якби любов моя була дитям
Випадку, то, подібно до байстряти,
У бур'янах коло огидних ям
Повинна б з волі часу розквітати.
Вона ж не випадкова – хай ідуть
На неї всі нещастя та знегоди,
Посміхнена погорда, рабська лють,
Жага й злоба принадливої моди,
Розсудливість холодна і стара –
Та не страшні вони моїй любові,
Сама ж вона несхитна, мов гора,
Звелась над примхи часу тимчасові.
Хай це посвідчить часу скоморох,
Що злом прожив, але для блага здох.
129
Безстидства дух у хтивості живе,
А в дії хтивість – що то за потвора! –
Лжесвідчить, убиває, нищить, рве,
На дикощі й падлюцтво завжди хвора.
Її ненавидиш і любиш ти,
Мов довелось наживку проковтнути,
Яку дають, щоб з розуму звести,