Власне, усе це я проробляла, щоб заглушити сором, який все міцніше стискав моє
горло. Потім я встала і почала пробиратися до виходу.
Поводилася я, звичайно, нечемно. І була цим дуже збентежена.
Далі все пішло по висхідній... Удома я раптом вимкнула телевізор на тому моменті,
коли у випуску новин демонстрували розмову двох президентів. Вони сиділи один
навпроти одного і говорили, нібито не помічаючи камер. Чомусь цей момент також здався
мені верхівкою сорому. У голові зринула фраза Елізи Дулітл: «На вулиці чудова погода, місіс Хіггінс!».
Хвилюватися я почала лише тоді, коли сором почав душити мене всюди, хоч де я
була...
Зранку я вже сиділа на своєму місці. Мені не терпілося перейти до наступної історії.
Для головлікаря це історія хвороби, не більше. Тому що півкасети я старанно стерла, перед тим як її віддати.
Я вже зрозуміла, що в день можу поспілкуватися тільки з одним пацієнтом, і коли
чергова медсестра запитала, кого привести: вчорашнього чоловіка чи нову пацієнтку, -
вирішила спочатку познайомитися з усіма і попросила привести жінку...
Цього разу я вислухала досить зв'язну історію. Я кваплюся переповісти її, щоб не
забути, тому не звертайте уваги на почерк.
«Так сталося, що у свої двадцять років я залишилася одна... Пам'ятаю, як колись
мріяла бути власницею великого будинку, блукати просторими кімнатами, розкидати речі
в неналежних місцях, діставати з холодильника сирі сосиски і їсти їх із гірчицею,
задихаючись від її пекучого смаку, валятися до півночі перед увімкненим телевізором і не
мити руки після прогулянки. І ось тепер я все роблю саме так, але задихаюся не від
пекучості гірчиці, а від справжньої гіркоти. І порожнеча квартири мене не радує. Це -
жахлива, гнітюча порожнеча.
Хіба про це я мріяла? Хоча минув уже рік після трагічної загибелі моїх батьків, вони
назавжди тут - у цьому домі. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзі цьомкали
мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязкотіли ключами від машини. Пам'ятаю
навіть, як загудів на сходовому майданчику викликаний ними ліфт. І, звичайно, не забути
вибух, що пролунав хвилиною пізніше у дворі. Я тоді ледве відірвала голову від подушки.
Подумаєш! Зараз таке трапляється скрізь. А особливо в нашому престижному районі...
Те, що я залишилася одна, усвідомила тижнів через два після похорону, після того як
інспектор із кримінальних справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа
зрушилась», злочинців знайдено й більше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив
улаштуватися на роботу чи хоча б ретельно контролювати надходження на мій рахунок
грошей, які заробляє концерн мого батька, - він був одним із головних засновників і встиг
укласти документ про спадщину, - і, звісно, бути «розбірливою у знайомствах і зв'язках».
Ані знайомств, ані зв'язків у мене не було. Тільки тепер я могла невтішно
підсумувати: я не тільки залишилася сама - у мене не було ні близьких друзів (батьки
ретельно оберігали мене, залякуючи кіднепінгом у дитинстві та претендентами, ласими до
батьківських грошей, коли я подорослішала), ні знайомих, окрім двох-трьох сусідок -
маминих приятельок. Вони зрідка заходили до мене попервах, поки я не отямилася.
Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радість. Мене цілком
би влаштувала маленька квартирка, у якій я причаїлася б, мов миша в норі, - й не
виповзала до самої старості. Навіщо мені вся ця розкіш? П'ять величезних кімнат,
заставлених антикварними меблями, обвішаних картинами-оригіналами (колекція батька), з бібліотекою, в якій найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна ніч» на рисовому
папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, - це із захоплень матері. Сама ж я
була - ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше
від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного інституту. Про що ж я
думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я
знала той мінімум, що необхідний дитині забезпечених і впливових батьків.
Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Почала з того, що звільнила покоївку,
видавши їй значну компенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати
слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостійно навчалася тому, чого