ніколи не знала й не робила. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але
квартиру тримала в порядку і з голоду не померла...
У мене ніколи не було друга. Пам'ятаю однокласника, якого одного разу запросила в
гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після
цього візиту навіть у нашій елітній школи набула репутації «білої ворони» і «буржуйки».
Та й батьки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мені нікого не було. Зараз -
тим паче. Я ловила себе на думці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання
мої - книжні, а словесні звороти - старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила
на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика -
не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що
оточувало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острівцем. Як довго це могло
тривати, я не уявляла.
А потім сталося диво... Ні, краще-все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету.
Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для
господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за
безпорадність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей - я це відчувала шкірою. Вони дивилися на мене з неприхованим
подивом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька сотень. Коли ж и ж я нарешті
вивезла візок на вулицю і попрямувала до свого автомобіля, мене гукнули:
-- І ви все це все з'їсте? Чи у вас сім'я з двадцяти осіб?
Я зазвичай не звертаю уваги на подібні жарти, а тим більше - вигуки в спину. Але
приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбіччі стояв чоловік і
насмішкувато дивився в мій бік.
Я не знаю, що казати в подібних випадках. Може, слід було огризнутися чи докладно
відповісти на запитання? Я обрала друге й розповіла, що сім'ї не маю і що такі покупки
роблю раз на два місяці, а потім половина харчів псується, а половину доводиться
віддавати сусідкам. Він дивився на мене спочатку з подивом, потім - зі співчуттям. І від
цього погляду мені хотілося заплакати. Я вибачилася і пішла далі, але він наздогнав мене.
- Чи можу я чимось вам допомогти?
Я відповіла, що було б добре, якби він допоміг завантажити все це добро у багажник.
Він із задоволенням цим зайнявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що це - мій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і
скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!». І все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і
раптом сказав:
- А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.
Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а тім сів за кермо і сказав майже так, як
я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, ці прозвучало трохи
інакше, але я почула саме так: «Дитинко...». І... заплакала. Забула сказати, що я не плакала
ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!
Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам я пригостила його кавою, а
потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті.
Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі,
раритетні килими й посуд початку минулого століття.
Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася - чи не мисливець це за
батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що у мене красиві
руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди
пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель - «Платиновий егоїст». Я не
дуже знаюся на цих марках - батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну
парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат...
Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо
цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у
нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-
таки спитати.
Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:
- Ти мене випередила, люба. Але якби не це - я б ніколи не зважився... Чуєш, ніколи!
Все це, - і він обвів руками простір, - не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші
нерівні... Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.