(і щораз - неповторні!) переплетення ліній... Я проводила перед ними цілі години, і якби
мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, і пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис...
Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я
залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора...
...Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов
розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна
розпороти будь-яку тканину - він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на
кухню, витягти його з дерев'яної підставки. Тихо... Очі можна не розплющувати - все одно
видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій - приємний сталевий тягар місячного променя. Ним
можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух - і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе - саме лиш світло...
Але чому від нього так боляче?
Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі...
- Люба, люба! Що з тобою?!
Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з
ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?
...Я занедужала. Це - жар. Може, вірус - грип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на
столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти
раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер
краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.
...Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це
переплетення ліній ЗГОРИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не
спало мені на думку? Треба встати. Обов'язково треба змусити себе піднятися, підійти до
вікна. Але як це важко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втягує мене
майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно - досить
легко. Я відчиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у
центрі завихрень і кілець. Око? Ембріон? Райський сад? Ще трохи. Півкроку.
...Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лінії та візерунки змазуються,
перетворюються на безглузду кашу. Треба відчинити двері.
- Ти чого в такому вигляді? - запитує сусідка. - Дзвоню вже півгодини! І що за
холоду вас у квартирі?
Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює
нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому - лють. Мені хочеться дряпатися й
кусатися...
Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!
- Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла - зараз
заварю.
У мене на столику є все - «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»... Малина - це з
дитинства. Від малини буде гаряче в грудях і в очах... Я плачу. Сусідка обіймає мене.
Сьогодні мені не злетіти...
-Я їду у відрядження, - із сумом промовив чоловік. - Як я тебе таку залишу?..
Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитинство. Мені вже
трохи краще. Ні, справді. Я встала і навіть спробувала зварити каву.
Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасливої зустрічі я не була тут одна?
Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі - картини.
Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало від
жаху. Так було в дитинстві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача.
Тоді головне було лежати тихо, перетерпіти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби
відчувала, як м'які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як заповзають під ковдру змії, і
велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так
знущаються з мене? Адже я їх так люблю... А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до
коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки - ось нова деталь, яку я
розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду,
ніжних лялечок, прозорих метеликів... Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце
б'ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і
злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я
швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, - як тоді, коли накрила картину