Выбрать главу

мені.

- Так усе закінчилося... - сказала вона. В її очах

промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати...

«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого

містечка мого дитинства. У руці - сокира... Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось

так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе. - Ось так!..»

...До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»

я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то

зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з

перцем... Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини

хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав

як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.

- Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь

будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама

якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до

нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті

від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками

всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.

Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.

А далі... Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми

роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один

за одним... загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх

заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-

справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник,

хто знає...

Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще

сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого

будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу

покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'ястя правої руки...»

Частина 3

Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття.

Особливо тоді, коли знаєш, що раніше - ще місяць чи два тому - ти весело й докладно, як

інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман

Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров'я, про те, що робили зранку і що

робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж

захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й

розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж

стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов'язки - зовсім не

головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на

мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка...

Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» - я відповідала останнім рядком

із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано

знизували плечима...

У мене ще буде час розповісти про все це докладніше...

Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного

задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені

з'явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж

кількох років

- Ну, як вам працюється? - запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув

журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.

- Добре, - відповіла я. Могла б, звичайно, сказав! ти й щось більше.

- Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, - продовжував лікар, дивлячись, як я

виводжу пустопорожні рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже

важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової

інформації здається їй чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий

почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що