Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже
тоді треба було б пояснювати чоловікові, що це - зовсім не те, про що він може відразу
подумати. Однак якщо б я почала це пояснювати і виправдовуватися - вийшло 6, що це
саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівки на чоловічому плечі
тут - зовсім інше, ніж те саме - там.
Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що
завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу-не
має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, - схилила голову
на плече господаря фургончика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того...
Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.
Напередодні я провела на кухні кілька годин - пекла, смажила, варила, різала овочі.
Потім накривала наш стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що
почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як
залізобетонна стіна під час землетрусу. І
Хоча я звикла жити так - мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки.
Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зрозумієте, чим для мене був той фургончик...
...Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою
Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його - ближче до Дарини, на
куті столу.
Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі
присутні - ці гомінкі, метушливі й велемовні люди - побачили щось зовсім протилежне.
Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.
Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно
змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька
годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.
Вони пішли по-англійському...
-Де ж твої друзі? - запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. -
Чому вони не прийшли?
- Як це - не прийшли? - здивувалась я. - Невже ти їх не помітив?
- Он як? - вигукнув чоловік. - Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю, не було жодної душі!
- Не дратуй мене, будь ласка, - втомлено буркнула я. - Вони - були. Просто пішли
раніше за інших.
- Це ти мене не дратуй! - заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був
завзятим і запальним сперечальником. - Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох, більше нікого не було!
- А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком? - почала
заводитись я. - Хто сидів поруч із Даринкою?
Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.
- Ти, мабуть, перевтомилася...
- Так, я втомилася, - згодилась я, - але в цьому випадку це не має жодного значення.
Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.
- Добре, - спокійно сказав чоловік, - я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу
заснути.
Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував
практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.
- Ну от, - сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. - Я мав
рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що
говорити.
Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що
вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І
перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:
- Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.
Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його
обличчі вималювалася задоволена посмішка.
Як я могла забути! -раптом зраділа я. - Адже и фотографувалися! Саме - за
столом. Пам'ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася: було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку...