Забрала плівку й надруковані світлини тільки ввечері наступного дня. Переглянула їх
усі й потім ретельно обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біля Дарини
й між Миколою Миколайовичем та Іванком зяяли порожні місця.
Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити
зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не
піддається нашому розумінню, наприклад велику любов або справжню й віддану дружбу.
Коли ж починаємо з недовірою копирсатися в механізмі цих явищ, він розпадається на
найменші гвинтики. І щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрібні деталі, котрі неможливо
знову зібрати докупи, а якщо збереш - все одно втрачається вся цінність і чарівність
того, що раніше було єдиним цілим. Це я знала з власного досвіду.
І тому, як і раніше, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, місила
ногами вологу землю і входила до фургона. Вони завжди були на місці. Дівчина сиділа біля
порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись, як з-під його рук виповзають золотисті змійки, що пахнуть лісом.
Ішла тільки тоді, коли відчувала, що сили мої відновилися, що я знову готова мити-
прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим відділом на своєму підприємстві...
...Стукіт пролунав як грім посеред ясної погоди. Точніше, небо, як я вже казала, було
зовсім неясним, а сірим, як напередодні весни.
Стукіт, дзвін та поклик пролунали з того боку гаю. «Стукіт, дзвін та поклик» -
власне, не зовсім точні назви для того звуку, котрий змусив мене відірвати голову від
його плеча. Цей звук був жахливим і... привабливим водночас. Я звелася. Ноги й руки
миттєво оніміли, перетворилися на ватяні. Але я все-таки зробила крок до порога. Мені
не дуже хотілося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило піти на нього, ніби щуру, що йде на звук чарівної сопілки. Я не могла пручатися. Хлопець і дівчина з
тривогою поглянули на мене, перезирнулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не
прокидайся...». «Не прокидайся, інакше - застрягнеш!» - повторила дівчина.
Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному
просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна наростала - в
ній звучали знайомі голоси.
Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так - не за власною волею, як це було завжди. З протилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю
повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, заплющила очі...
...А коли знову відкрила їх, переді мною постало дивовижне видиво: біла пустеля. Я
сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і
обриси міста, що маячіло попереду, - все зникло. Стихло й відлуння.
Тиша висіла над пісками непроникним куполом.
...Так я застрягла на межі сну та пробудження.
Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати, проаналізувати. А з логічним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з'явився
час подумати - я більше нікуди не поспішала. Я стала, як ВОНИ - ті, кого розбудили
зненацька. Можна було лише здогадуватися, скільки нас таких було! Можливо, тисячі
або навіть мільйони - і в кожного було своє власне просторе місце. Тепер я напевно знала, що в цій смузі не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.
Я сиділа посеред білого м'якого простору, ніби всередині теплого кокона, і зовсім не
прагнула вибратися назовні. А навіщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, від якого
поширювався спокій та впевненість. Часом я згадувала хлопця в тільняшці й дівчину з
довгим волоссям - як вони там, без мене? Але водночас я розуміла, що саме тепер стала
набагато ближчою до них, ніж раніше, адже приєдналася до їхнього світу. Краще
зрозуміла істину; спокій - це те, що може бути кращим за любов, важливішим за