буденність, а можливо, і за життя... А цей стан - досить дивний! - можливий лише на
межі пробудження, яке триває кілька секунд. У дитинстві - це секунди спокою, сповнені
радісним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухні, де бабуся пече млинці.
Коли ти розумієш, що на тебе чекають, і відтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ
не прокинувся...
Та якщо я приходила до когось, певно, і до мене хтось може завітати? Але хто і
яким чином? І чому я приходила саме до них? Хто ВОНИ?
Згодом зрозуміла: можливо, знала їх раніше. Знала й забула. Чоловіку тільняшці міг
бути хлопчиком, з яким ми разом ходили в дитячий садок. Він чомусь запам'ятав мене.
Мабуть, і сам не міг би пояснити - чому? Дівчина... Вона теж могла бути ким завгодно -
продавцем у магазині, медсестрою, контролером у тролейбусі, однією з моїх сусідок.
Певної миті вони подумали саме про мене. Це був випадковий вибір. Парадокс пам'яті.
Ніби хтось підкинув угору пригорщу камінців і два-три схожих впали поруч...
Зрозумівши це, я вирішила чекати. Адже повинен хоч хтось завітати й до мене...
... Я сиділа в затишному маленькому будинку, який зробила з піску. Тієї миті, коли на
горизонті з'явилася постать, я чистила рибу. Звідки вона взялася - невідомо! Вчора був
моток ниток, сьогодні - риба... Маленька срібляста плотва виблискувала в емальованому
відрі. Подорожній підійшов ближче. Я впізнала його. Це був мій чоловік. Тільки вигляд мав
такий, яку перші місяці нашого знайомства...
Він мовчки сів поруч, взяв ніж і витягнув із відра найменшу рибинку. Я усміхнулася.
Тепер я розуміла, що це заняття, таке буденне, стане для нього символом відпочинку і
спокою. Вчора ми могли б разом змотувати нитки... Ми сиділи посеред білої пустелі під
прозоро-блакитним небом, часом поглядали одне на одного, сміялися, якщо якась
неслухняна рибка вистрибувала на розпечений пісок, одночасно схилялися над нею, зіштовхувалися лобами, знову сміялися. Я вже забула, що нам може бути так добре. Я
хотіла, щоб це тривало вічно. І тому сказала тільки одне слово: «Прокинься!..».
Частина 4
- Він прокинувся і лишився з вами? - запитала я, з подивом відчуваючи, що мені не
огидно чути власний голос.
Жінка кивнула. Вона більше не хотіла говорити.
- Ми ще зустрінемось, - сказала я.
Вона посміхнулася розумною іронічною посмішкою. Вони всі так усміхалися. Всі ті,
кого лікар назвав «цікавими екземплярами». Мені подобалися їхні посмішки.
Я взагалі не люблю занадто серйозних і завзятих людей. Часом я не розумію, навіщо
вони метушаться, для чого живуть?
Відтоді як зі мною трапилася ця халепа, я почала помічати безліч дивних речей - не
навмисно. Вони самі стрибали в мою голову.
Наприклад сьогодні, коли я їхала додому...
...У тролейбус зайшов чоловік у плащі. І я його відразу впізнала. Чоловік сів біля
запітнілого вікна й щедрим рухом протер його від краю до краю. Це був Чоловік, Котрий
Протирає Запітнілі Вікна. Є люди, що продмухують собі крихітну щілину в віконці й
дивляться в неї, як у замкову шпарку. А цей - розумник! - одним широким змахом руки
відкрив нам усім цілу панораму міста, що пропливало за вікном. Поява цього чоловіка
змусила мене звернути увагу й на інших попутників. Як же я здивувалася, коли побачила
стільки знайомих облич! Поруч із Чоловіком, Котрий Протирає Запітнілі Вікна, сидів
Чоловік, Незадоволений Життям і Дуже Задоволений Собою. Він був неперевершено
лисим. Як тільки його сусід протер скло, яскраве сонце сліпуче засяяло на дзеркальній
лисині Дуже Задоволеного Собою, пускаючи по всьому салону рудих зайчиків. Чоловік,
Незадоволений Життям, одразу ж надів кашкет. Він був дуже незадоволений такою
ранньою весною: нещодавно він придбав собі нове пальто (котрим, певно, був
незадоволений через його високу ціну), і йому кортіло ще трохи поносити його. З іншого
боку, він був незадоволений надто слизькою та сніжною зимою через брак пристойних
чобіт. Насправді ж понад усе він був незадоволений власною дружиною... Щоправда,
черевце його стирчало досить красномовно, у ньому перетравлювалися чудовий м'ясний
пиріг і два бокали смачного виноградного вина. І собою він був цілком задоволений.