та, ніби за командою підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не
жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острів!
Я глибоко вдихнув і видихнув... Про що їм розповісти?
За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо намагалися розтрощити скло.
Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки
люблю читати та які передачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі
засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити.
Повідомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про
походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що
господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від
їхніх поглядів у мене лопалися очні судини...
- ТА говорила складніше, - пробурмотів старий.
- Хто? - не втримався я.
- Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! - втрутилася стара.
Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вірші
Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі почали
клювати носами. Я поглянув за вікно - там уже сірів вранішній серпанок.
У мене з'явилася змога роздивитися довкола. Кімната була простора, у ній приємно
пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни, крісло, широкий стіл, стільці - все було виготовлене з добротного дерева. Нічого зайвого.
Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмяно світився вогник. Я
обережно підвівся зі стільця. Цікаво, яким богам моляться ці відлюдники?
Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка...
Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути -
лавандою, а точніше - лавандовим шампунем...
Холодна та чіпка стареча рука вп'ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це
був павук або гусінь.
- Забирайтеся геть! - Очі старого випромінювали лють.
- Що це? - запитав я, вказуючи на стрічку.
- Геть! - Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла...
- Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи...
- Ви поганий оповідач, - стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр
звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!
Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу...
Принаймні я знав: ВОНА була тут.
Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і
занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте
духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть
особливо гостро...
Я несподівано подумав про те, що мало знаю. І це видалося мені дивним...
Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із
веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна
й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що
готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були
відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації- телефонного зв'язку, радіо, телебачення, а й самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих
пагорбів і дві лісосмуги.
Отже, я поголився, зняв краватку (у цій глушині вона виглядала досить смішно) й
постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».
Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із
білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам
позначилися червоні рубці.
Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх
чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після