невеличкої паузи - і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.
- Ви ж чоловік!-сказала одна, не піднімаючи очей.
-Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! - додала інша.
- Але ж я зміг би щось зробити корисне... Принести води... Або ще щось... - почав
умовляти я, пригадуючи умови старих.
- Ми все робимо самі, - заперечила одна.
- Але, - підхопила інша, - ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви
поспівали нам щось...
«Цього ще бракувало - співати церковні псалми, - спересердя подумав я,-та це
острів якихось божевільних!»
Але мій погляд уже проник до кімнати - в куток, до свічки (такої самої, яку
старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила
мене й змусила покірно кивнути головою.
У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи
одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на
вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на ступного ранку від неприємного
відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь
я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.
- Можете поїсти, - сказала одна. - Там, на столі, молоко й сир.
Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться
- було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би
зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж
вона
хочуть від мене почути.
- Тепер співайте! - наказали вони.
Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.
- Не те... - пробурмотіла одна.
- Не те... -луною відгукнулася друга. - Таких пісень ми не любимо. ТА співала
інакше...
- Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! - не втримався я. - Кого ховаєте на
вашому клятому острові?!
Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток
зблиснули, сестри загрозливої ошкірилися:
- Геть звідси!
Але я вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу
імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в
старих, гачку висіли... ЇЇ босоніжки.
Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки -
не стрічка. Я чітко пам'ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві
ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і... наштовхнувся на
дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю...
...Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли.
Валіза, цигарки, чоботи - все залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів
падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений, ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі...
...Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки
ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.
І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я
перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди: вона завжди мріяла про дику безлюдну землю...
Незчувся, як заснув - ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було
ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину
паркану: на подвір'ї двоє чоловіків пиляли дрова.
Одному було років шістдесят, другому - сорок. Ймовірно, це були батько та син.
Вигляд мали досить нормальний Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши
роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений
кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив
самокруткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити