нормально, поставити запитання. І, почавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх
часів мешкають чотири родини - ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в
пошуках спокою. Я згадав позавчорашній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під
ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами...
- Вам, мабуть, доводиться тяжко?..
- Нам байдуже, - відповів батько. - У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не
зрозуміти... І ніколи не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.
- Нікого з них?
- Нікого...
- Отже, я перший?
Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині. Ми помовчали. Я -
розмірковуючи про те, як повести розмову далі, вони... Мені здалося, що вони думають
про те саме.
Тобто ваша мета - спокій? - спробував сформулювати свою цікавість я. -Але ж
повинна бути ще життєва філософія, котра змушує вас жити ось так - ховатися від
цивілізації, прогресу, нових знань...
- У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим законам, - відповів батько. І
перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не
зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував проникнути в її суть,
виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних
правил. Ось вони: а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що
втратив його; б) втративши його випадково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і
страждаєш від того, що воно - десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його
варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тоді віра в нього залишається
незмінною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і
ніхто не скористається ним. Воно - всередині тебе. Назавжди.
- Нічого собі! - усміхнувся я. - Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її
безкорисну чарівність, її треба... з'їсти, знищити, розтоптати?
- Так, - напрочуд серйозно відповів батько.
- Звичайно, - підтвердив син.
Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що
спало мені на думку в цю коротку мить, не вкладалося в жодні слова - тільки в нудотний
жах і тремтіння в кінцівках, як перед операцією...
Намагаючись нічим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах
увійшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогнику кутку за завісою. Розмитий обрис
за нею...
Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному
палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп'ятий метелик, висіла
шифонова хустка. Мій подарунок - із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою...
- Що це? - захриплим голосом запитав я.
- Даремно ви так... - насупився батько. -Ви спаплюжили частину нашої моралі.
Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти - негайно тікайте звідси! Поки
ще є час до Великої Ради...
Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І - не
брешу! - краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися... Призахідне
сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши
голові руками. Мені хотілося рити землю біля кожного нагорі ба, під кожним деревом.
Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але
знайду... Що? Що я хотів відшукати?!
Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь
куля все-таки влучила в мене...
Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до
ранку. Прийшовши до ями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв
наді мною нерухомо, немов пам'ятник.
Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь.
Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було