фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою
пустелею в пошуках трави...
Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло,
різнобарвні кахлі й дуже добре пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні
нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову
сукню - я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія -
низька, на грудях - великий оксамитовий бант, знизу - широка оборка. Вії та губи я
завжди ретельно підкреслюю - лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж
працювати на людях!
Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де
панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.
Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на
місці. Хвилююся, чи не зім'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю
зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.
Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через
цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев'ять книжок. І
зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я.
Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до
експозиції, я розповідаю їм нові казки - продовження історій про родину кумедних лісових
істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб - не приведи Боже! - не почула роува Пайве!
Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить
дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» - сказав він.
З того часу моє ім'я - Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони
занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки
й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні
історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми
цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап'є-маше
та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця... Ми розпалювали камін і
виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.
Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем - експозиційну залу
поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими
персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи
морщаться, вони починають рухатися і сміятися... Мені подобається спостерігати, як
лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те, як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються
долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть
вкинути в море. Або кудись далі... Я розповідаю про ненажерливе свято - Різдво, для
котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок...
Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,
швидко вмикаю світло...
- Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала
для вас, любі діти! - бадьоро закінчую екскурсію.
...О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм
насняться Чіпкі Лапки. І вони - ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки
взимку, - довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.
А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і
залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен
вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!
Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -
моя родина.
- Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.
- Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? - питає Мумі-тато.
Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що