отримувати стусани. І... носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.
Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася
досить розвинутою.
Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої
запитання. Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити цим батьків картоплю), я
запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зрозумів, що
ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бракувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене
якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Паскаля з
підступною впевненістю, що вона цього не прочитає.
Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки
мимохіть виступив у ролі «доброї феї» і що сьогодні вона засне спокійно...
* * *
- Перервемося! - раптом різко увірвав свою розповідь відвідувач і вибив із пачки
нову цигарку.
У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів перший травневий дощ. Лікар із
подивом, ніби бачив уперше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що
сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні
капелюхи бузку. Сутеніло.
- Вона прийшла? - нарешті промовив лікар. Вираз його обличчя вже не був таким
самовпевненим і
на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.
- Так, - утомлено відповів пан Вітольд.
- І про що ви розмовляли? Ви - доросла людина - і п'ятикласниця з неблагополучної
родини?
- Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося - я
готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! - сказав він після
довгої затяжки.
- Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-яким зручний для вас час, - швидко
відповів лікар. Складалося таке враження, ніби в нього щойно відібрали недочитану
книгу. - Коли це може бути?
- Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.
- Часом я залишаюся ночувати у відділенні, - сказав лікар, - а заради вас робитиму це
доти, доки буде потрібно.
- О'кей!
Пан Вітольд підвівся.
- Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? - раптом запитав він зовсім іншим
тоном. - Вона, певно, ще тут?
- Не знаю, - мовив лікар, - але це можна перевірити. Я проведу вас до кабінету.
Сподіваюся, ви будете обережні...
- Так, звичайно... - кивнув відвідувач. - Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.
Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із
вічками посередині, спустилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим коридором.
Повз пост медсестри, повз палати...
Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув
у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо
пофарбованої поверхні й затамував подих.
Ось вона, Хелена...
Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На рясний залізний дощ, який знищував
бузок.
Доросла й чужа.
Результат його праці.
Чи це - лише зухвала вигадка?..
Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.
- Не уявляю, як вона добирається додому, - прошепотів він лікарю. - Вона
ненавидить громадський транспорт...
* * *
Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним
жестом він задоволено потирав руки і порівнював свій стан із давнім дитячим спогадом
про очікування мультфільму по першому в їхній сім'ї кольоровому телевізору. Ще б пак!
Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду і був впливовою людиною, і
спілкування з таким чоловіком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був
здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання
цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання
видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Звичайно
ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов'язує її з такою впливовою
людиною... Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при значеної
години й одразу схопився з місця, коли до кабінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов
пан Вітольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.
- Каву? Чай? Можливо - коньяк?
Пан Вітольд кивнув головою:
- Чай. Якщо є - краще зелений.