Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє
мовчали.
- Відверто кажучи, після нашої вчорашньої розмови я вирішив, що не прийду
сьогодні, - нарешті
вимовив пан Вітольд, - а потім мені спало на думку, що... Що нікому й ніколи в
житті я не міг і не мав бажання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи з вами, я
ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив
експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвертість буде цим
першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на
розкопках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотлох у лопатою - відкидав сміття та
каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем...
Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба допомогти.
- Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля... - сказав він. - Не думаю, що
це було доречно в її такому ранньому віці. Вона її прочитала?
- Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися знову? З вашого погляду я бачу, що
ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою.
Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже
підозрюють у збоченому ставленні до дітей...Часом мені здається, що світ перевернувся...
- він закурив і після паузи повів далі:
- Якщо тоді в мені й був якийсь потяг - то лише потяг до експериментів.
Книжка була його малою часточкою...
...Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби
вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним знаком,
паролем. Її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона
увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.
- Прочитала?
- Так... - мовила вона й почервоніла.
- І про що ця книга? - продовжував кепкувати я.
- Про... - вона напружилася, - мабуть, про любов.
Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті -
як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і несподівано для мене
продовжила сміливіше:
- Усі книжки написані про любов. Хіба це так складно зрозуміти?
Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навмання одну із загнутих сторінок:
«Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її
любить тіло: будь-яка інша любов понад те неправедна...».
- Справді про любов, - трохи іронічно підтвердив я. - Але про любов до Бога.
- Він є?
Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка навчається в школі і, мабуть, не
чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував:
- А що тобі про це казала твоя тезка-прабабуся?
- Казала, що є...
Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже. Вона замислилась. А потім сказала
несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислювався над нею.
- Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити науку?
Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуаціями.
Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповідати про Блеза Паскаля все, що
знав. Накреслив на папері його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке
число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я
був упевнений, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитання. Я пояснив принцип
дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років.
Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбуючись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слухала - в прямому сенсі - з роззявленим ротом. Потім (після того як вона пішла) я
збагнув, що давно не говорив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких
розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали
б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячного слухача в цьому
сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації.
Переходячи до моїх улюблених сторінок із біографії великого вченого, я стояв до неї
спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою Блез Паскаль
дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен
пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтвердженням цієї думки. І він хотів
перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки... Але він уже встиг зробити
багато великих відкриттів і здоров'я його було підірване. Блез не міг їсти - вживав їжу
тільки в рідкому підігрітому вигляді - майже по краплині, а головний біль уже не