збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів...
Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів
навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього
просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.
- І це - все? - нарешті видихнув він.
Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.
- А як могло бути інакше? - запитав він. - Історія набувала банального, навіть
вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній
покидьок, виховав її для себе? Це - неможливо. Це - підступ, на який я не здатен. Вона
ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?! Я так і сказав
їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою
дівчинкою - життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона
мені й подобалася раніше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при
мені, особливо в тому випадку, коли причиною їхніх сліз був я сам.
- Отже, я була для тебе лише грушею, котру гамселять боксери, аби не втратити
форму? - нарешті запитала вона.
- Приблизно так, - безжально відказав я.
Вона хитнулася, ніби від удару. Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у
часі хвилин. Нарешті вона промовила:
- Я більше не прийду.
- Це ж чому? - намагаючись взяти себе в руки,
сказав я. - Ми завжди були й лишаємося друзями!
Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу.
- Прощавай, добра фея! - почув я вже з порога. - Ти виконав свою справу на
відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися...
Я став багато мандрувати. Навіть років п'ять працював за кордоном. Вона
дотрималася своєї обіцянки - ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона
змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті. Повернувшись, я купив квартиру в
центрі. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідомо де. Безперечно, за ці роки
я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утриматися.
Хоча часом, коли подорожував чи вирішує щось важливе для себе, шкодував, що її немає
поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося
спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов'язував це з нашою розлукою.
Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така
яскрава особистість має обов'язково випливти на поверхню. Але - де? І я не помилився.
Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екрані. Упізнав не відразу й не
відразу второпав, про що йдеться. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв'ю
на... Каннському фестивалі. Вона стояла перед камерою в лискучій вузесенькій сукні на
тонких бретельках і про щось жваво говорила (звичайно ж, англійською, адже це був
інформаційний канал ВВС). Я прислухався, все ще вірячи власним очам. Вона розповідала
про наше місто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову
книжку, за якою знято фільм, про плани и майбутнє... Вічко камери ковзало по її постаті, разом із ним я жадібно роздивлявся її босоніжки на високих підборах, зроблені із
суцільних тоненьких сріблястих джгутиків, сумочку у вигляді перлини також на
сріблястому ланцюжку, декольте, що майже повністю відкривало груди, браслети на обох
зап'ястях, високу зачіску а ля Одрі Хепберн і діамантові сережки. «Чи збираєтеся ви
повертатися на батьківщину? І якщо так, поясніть навіщо? - запитали її. - Адже у вас тут
шалений успіх!».
Вона на хвилину замислилася.
- Ще в юності один мій друг сказав: у нашій країні можна мати визнання у двох
випадках: після смерті або успіху за кордоном. - Вона зітхнула й одразу посміхнулася
занадто білозубою посмішкою. - Гадаю, настав час повертатися...
Камера довго стежила, як вона йде уздовж набережної, а голос за кадром повідомляв
деякі факти з її біографії - приїзд до Лос-Анджелеса із чоловіком-американцем, різні
поневіряння, перші книжки про «екзотичну» батьківщину, перші сценарії і перший фільм, Гонкурівська премія, розлучення...
На екрані замиготіли інші обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навіть
заплескав у долоні: браво! Браво, Хелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для
педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї
теорії! Але ж я не уявляв, що ти підеш так далеко. Браво, браво!