- Чого ж ти хочеш? - намагався зрозуміти я.
- Я хочу... на безлюдний острів. Ти можеш влаштувати це для мене? Ні? Тоді йди
геть! Геть! Геть!!! - закричала вона.
- Ти справді втомилася. - Я намагався заспокоїти її, гладив по стриженій голові, як
дитину. - Це звичайна криза. Так буває. Дозволь мені забрати тебе звідси! Що ти
надумала, навіщо тобі ця обідрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє кохане кошенятко...
Але вона ніби не чула мене.
- Одна мить радості за здійснення боргу на землі...
Це були останні слова, які я чув від неї. Потім вона заснула.
Те, що вона сказала, було останнім рядком із Меморандуму Блеза Паскаля.
* * *
- Це все, - закінчив свою розповідь пан Вітольд.
Решту ви знаєте.
Була вже друга година ночі. Але обидва співрозмовники не помітили, як минув час.
Вони навіть не ввімкнули світла - так і сиділи огорнуті затишною темрявою. Тільки крізь
шпарину внизу дверей просовувався до кабінету тонкий і гострий меч світла, яке йшло з
лікарняного коридору.
- Я вже зрозумів, що ви людина неординарних рішень, - сказав лікар, - але чому ви
вирішили влаштувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обстеження в кращу,
можливо, закордонну клініку? Яких результатів ви чекаєте?
Пан Вітольд знизав плечима:
- Розумієте... У неї завжди була якась незбагненна для мене цікавість до різного роду
відхилень від норми. Ми багато про це розмовляли. А коли вона так сильно змінилася, я
подумав, що їй потрібні нові враження. Такі, яких у неї ще не було. Але обрати щось із
цієї царини здавалося мені неможливим - вона не була хіба що на Місяці . До того ж я
збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. Їй здавалося, що вона всі ці роки
прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрілися...
Хтозна... Часом це питання бентежило й мене. Тоді я й подумав про лікарню. Тут вона
могла б почати все з нуля, спробувати себе в новій якості і зрештою зрозуміти, де
справжнє життя: перед камерою на Каннському фестивалі чи в обідраних стінах притулку
для хворих... Я мріяв, що вона отямиться.
Але остаточний задум був складнішим: я гадав, що незвичайна робота і спілкування
з людьми, чия психіка порушена і які завжди цікавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть нові теми, й вона знову почне писати.
- А вам не здається, що це ваш черговий експеримент? - раптом запитав лікар, і пан
Вітольд сахнувся, ніби від удару.
- О господи, - тихо промовив він, - невже я приречений на такі вчинки щодо неї? Що
буде, якщо вона про це дізнається?!
Він уперше мав нещасний, безпомічний вигляд.
- Не дізнається. Вас тут бачила хіба що моя секретарка, - заспокоїв його лікар. - Зараз
ви поїдете звідси, а в разі потреби ми можемо зустрітися в іншому місці. Добре?
- Добре, - слухняно промовив пан Вітольд і запитально подивився в темряву на
силует співрозмовника. - Але ж ви не зробили жодних висновків. Після того, що ви
почули, я хотів би знати...
- Мені треба подумати... - замислено сказав лікар. - Тепер я не певен, що йдеться про
аутистичний стан. І взагалі не певен, що йдеться про хворобу.
А ще гадаю, що ви перебільшуєте свою роль в її житті. Вона б усього досягла сама.
Повірте: кесарю кесареве.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене
лише сум або сміх. Я навіть не знала, якому з цих двох станів надати перевагу.
Особливо ця суть оголялася на великих заходах, на яких я провела першу (вважаю її
безглуздою) частину життя.
Під час таких заходів - презентацій, фуршетів, party, прийомів, фестивалів тощо - я
шаленіла, й мені спадало на думку, що натовп - це бидло, біомаса. Спітніла, червонопика, безсоромна, не здатна поглянути на себе з боку. Якби раптом усі присутні підкорилися грі
під назвою «Замри!», то, мабуть, вжахнулися б.
Перезріла тітка із судомним рум'янцем і пухнастим боа на шиї, тлустий молодик із
виряченими під час танцю очима, дівчина із задертою спідничкою, багатій-стариган, що
хапає її за сідниці, дама-вамп, що розкурює сигаретку, вставляючи її в претензійно довгий
мундштук, і випиває чергову порцію коктейлю «Манхеттен» (Господи, це ж - я!)...
Будь-яка вулична сука має більш виразний погляд, бігаючи в пошуках хліба
насущного!
Бидло регоче, бидло ласо спостерігає за стриптизом, бидло грає в дурнуваті застільні
ігри, розв'язує брутальні загадки й отримує призи від іншого, більш заможного бидла. І всі
ці веселощі заради... заради того, аби якась істота чоловічої чи жіночої статі придбала