прикидатися.
- Я кажу те, що знаю, - суворо стверджує Технолог, -- але якщо ви прагнете
простоти, можу пояснити. Це, до речі, стосується вас усіх - недаремно ж ми нині разом.
Отже, людина, а точніше, її особистість, народжується і обертається в колі вузького
власного світу. Протягом усього життя ми існуємо в ньому й керуємося кількома
інстинктами - тими, що успадкували від своїх пращурів. їхні назви ви знаєте - їсти, пити, захищатися, продовжувати рід... Інстинкти є інстинкти. Більшість із нас живе так, ніби є
центром всесвіту, це - щасливці, вони живуть, як трава. Але є інші. Ті, хто внаслідок
якоїсь події виходить за рамки індивідуальної свідомості й приєднується до всесвітнього
розуму. З маленького вузького кола вони раптово потрапляють у безмежний світ буття. І
це безмежжя поглинає їхнє мізерне індивідуальне існування! Майже непомітно для себе
людина прослизає зі старого всі світу в новий. Так трапилося з кожним із нас. Тепер ви
розумієте, чому ми разом? Нас не так уже й багато, і ми повинні оберігати одне одного. І...
і жаліти тих, хто...
- Хто живе, як трава... - підказує Тувеянсон.
- Так, - підхоплює Веронезе, - це те саме, що стояти близько біля велетенського
полотна роботи Мікеланджело або Леонардо, й бачити лише кольорові плями та борозни
від волосинок пензля, й не знати, що становить вся картина.
- Так. їсти, спати і продовжувати рід - це ще не все, щоб мати право називатися
людиною... Бачити світ у цілому - ось головний результат навернення.
- І ви вважаєте, що вона може бути з нами? - подає голос Галеристка. Хелена уявляє
її витончений аристократичний профіль і трохи відсторонений погляд іронічно
примружених очей.
- Певно, що так, - каже Технолог, - у неї сильна воля, чудова інтуїція й насичене
емоційне життя. Це - три умови для людини, котра здатна відчути навернення. Зрештою...
зрештою, ми всі говорили з нею. Жоден не відмовився. І, прошу зауважити, вона не
ставила дурних запитань!
- Зрештою... - луною підхоплює Олігарх, - зізнаймося відверто: ми всі - її
прихильники.
- Це правда, - відгукується Галеристка.
- Так, - каже Мандрівник.
- Згоден, - тихо промовляє Спадкоємець.
- Отже, - підсумовує Технолог, - десять із десяти! Вона - наша.
Чути, як хтось (звичайно ж - Тувеянсон!) плескає в долоні.
- Але ж треба, щоб вона про це дізналася! - каже Русалонька.
- Вона вже знає,- каже Технолог. - Вона прийде до нас сама... Вона забере нас
звідси...
* * *
Хелена відстороняється від стіни, вона настільки зрослася з нею за ці пів або повну
годину, що їй здається, ніби вона ледве відклеюється від неї, пручаючись, борсаючись під
тиском вологої нічної темряви. Вона підносить до очей руку із годинником - пів на
дванадцяту. Хвилин за десять-п'ятнадцять по трасі повз лікарню проїде остання
маршрутка. Отже, треба йти. Думати - потім.
Вона тихо прямує до сходів. На сьогодні з неї досить, вирішує вона. Але тепер вона
впевнена, що поруч існує життя. Навіть тут. Хоча чому «навіть»? Саме тут, де уриваються
надії.
Спустившись на перший поверх, вона будить санітара, і той, незадоволено сопучи й
позіхаючи, довго дзеленчить ключами, відмикаючи двері.
Хелена швидко йде темною бузковою алеєю. Голова її розколюється, ноги тремтять.
Вона ледь добігає до напівпорожньої маршрутки, і водій насторожено поглядає на неї в
люстерко, що висить над його головою, - хто його знає, що за люди сідають на цій
зупинці...
Вдома вона перекидає книжки - просто витрушує їх на підлогу з ящиків, котрі так і
не спромоглася розібрати за весь рік. їх так багато! Нарешті вона знаходить перше
видання свого «Амулета Паскаля», написаного англійською - без скорочень і пояснень, котрі було внесено потім під час перекладу за наполегливими порадами видавця та
редактора. У неї ніколи не було часу та звички перечитувати написане, а тим паче - видане
й витіснене новими сюжетами. Але вона все пам'ятає і тому, майже з огидою
перегорнувши сторінки із діалогами та сюжетною колізією, натрапляє на «прохідні
абзаци» - ті, що були написані «для себе»: «...У колі герцога Роанеза, під час чергової
світської вечірки, кавалер де Мере познайомився з дивним чоловіком, який здався йому
«людиною похилого віку» - відомим математиком Блезом Паскалем. Для аристократа
Мере той був лише диваком, котрий не мав добрих манер, занадто замкненим і
сором'язливим.
Пізніше, завдяки записам самого де Мере, сучасники вважали, що зухвалий кавалер