намагаючись збити її з пантелику. - Одне й те саме щодня! Чим же вони, у такому
випадку, відрізняються від каміння, води, тварин?» - «Вони - мріють!» - впевнено
відповідала дівчинка. Якби ж вона могла бачити мою усмішку! «Про що?» - намагаючись
бути серйозним, запитував я. Вона уважно оглядала каміння та рослини біля джерела,
сподіваючись відшукати мої очі. І, не знаходячи їх, упевнено відповідала: «Про те, щоб
завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. Щоб... щоб усім людям на долоню
вистачило метеликів! І ніхто не помирав». Ось яка це була дівчинка...
...Ще вчора вона терла свої ніжні п'яти ребристим камінцем, і вони світилися, мов
пергамент. Але час минав швидко. Я навіть не помітив, як наші розмови ускладнились, а
замість одної карафи вона вже несла дві, такі великі, що хода її обважніла. Проте зверху
коричневої туніки вона накидала яскраву бірюзову хустину із золотою смугою - дарунок
сусіда-теслі, й очі її також ставали бірюзовими і такими виразними, ніби були намальовані
кобальтовою фарбою. Вона, як і раніше, ретельно вмивалася перед тим, як набрати воду, і
зазвичай кликала мене.
Я ж цілковито розслабився, зовсім утратив обережність. Адже я також був самотній,
і цій самотності належало стати ще безмірнішою. Тепер мені було прикро за її долю, яку я
бачив достеменно і яка стала для мене зрозумілішою, щойно вона зодягла цю бірюзову
хустку із золотою смужкою... Я не витримав. «Пам'ятаєш, ти казала, що хочеш, аби всім
людям на долоню вистачило метеликів?- казав я. -Але це, зрозумій, неможливо! Там, за
твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони недобрі й марнославні. У них є вода і
сонце, але вони потребують більшого. Набагато більшого, ніж потрібно тобі!» Я бачив у її
очах смуток і тому продовжував мучити її: «Що ти могла б зробити, аби змінити все на
краще?».
Відверто кажучи, я й сам мізкував над цим. Моя провина в тому, що я бентежив
цими думками її, звалюючи усі проблеми на цю юну душу, і... чекав на відповідь. Хіба я
мав на це право?! Що вона, тринадцятирічна селянка, могла запропонувати? Бірюзову
хустку? Свою ганчір'яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?
Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» -
зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши життя, ти не
відчуєш глибини цієї офіри, - продовжував допитуватися в неї.-Віддати життя-це одна
мить, після якої відступає все - біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона
напружено морщила чоло, смикала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спадало
на чоло. «Я б могла віддати найдорожче... Те, що належало б тільки мені й що було б
прикро віддавати...» - «Що саме?!» - не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих
хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».
Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був розкривати перед нею дивні речі.
Вона слухала, затамувавши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лилася в
карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та
Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені - боявся зурочити! Головним у
моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпорядкованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про крила й закон всесвітнього
тяжіння, про теорію ймовірності та класичну механіку.
Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву казкову обгортку, аби вона не
злякалася. «Так, так, -у захваті говорила вона після кожної такої казки, - це чудово! Але...
що станеться з іншими?»
І я був змушений вдаватися до ще трагічніших речей, без яких неможливий прогрес.
Я розповідав про Жанну дАрк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та Шаміля,
про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло синє вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені пальці нервово стискалися. «Так-так, - шепотіла вона. - А що станеться з
іншими?!» Я був готовий провалитися крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона
витягла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати
Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталіна,
Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми
«іншими» вона зводила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.
Вона й сама не знала про свій рідкісний дар - відчувати людей та їхній настрій. Тому
й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зголосилася