запитання: «Невже?» - й одразу невидима завіса насунулася на втомлений мозок.
Це був не сон... Хелена відчула, як її тіло стало пласким, немов вирізаним із паперу.
Руки й ноги трохи розведені, як у картонних ляльок, що їх друкують у журналах для
дівчаток поруч із малюнками одягу. Насправді, зрозуміла уві сні Хелена, це поза польоту, поза наближення. Тільки діти в своїх снах здатні ширяти у просторі, як птахи - бавитися, перевертатися, змахувати руками. Тільки відьми у казках чи фільмах літають на віниках
чи в ступах, виробляючи у просторі неймовірні піруети. Той, хто хоче відірватися від
землі - левітувати, - обирає позу наближення. Спокійну й відсторонену, як на іконах, які
зображають Вознесіння.
Хелена бачить себе посеред темної й незнайомої кімнати перед великим дзеркалом.
Всередині його, де, здавалося б, мала відобразитися її постать, темна порожнеча, схожа на
довгий тунель у гірському гроті. Проте два її відбитки - повернуті профілем, стоять обабіч
амальгами. У лівому верхньому кутку в темних грозових хмарах вимальовується верхівка
гори, на якій щось мерехтить уривчастим рудим світлом. Зберігаючи позу наближення,
Хелена відривається від підлоги. Відчуває потужний поклик дзеркала, яке повільно
починає втягувати її в себе. Вона не здатна пручатися. Страх і цікавість охоплюють її.
Невже вона зможе ввійти в амальгаму? Що там, за нею? Хто чекає на верхівці? Хелена
приглядається пильніше і бачить на тій горі силует оголеної рудоволосої жінки. А
мерехтливе світло випромінюють її довгі розплетені коси. Вона впізнає себе і з подивом
дивиться на тих двох, що стоять нерухомо, як варта. Хто з них - справжня вона? Щоб
перевірити, Хелена здогадується зробити певні рухи: підносить руку до свого волосся і
починає прочісувати його розчепіреною п'ятірнею. Волосся клоччям вилазить з-під її
пальців, устеляє підлогу... Жінка на горі усміхається й притуляє тонкого білого пальця до
своїх вуст. Дзеркало продовжує втягувати Хелену, вона вже зовсім близько від його
поверхні, вона розуміє, що за хвилину опиниться там, звідки вже ніколи не повернеться...
Хелена стогне уві сні й не може прокинутись. У кінці чорного тунелю виникає нове
видіння: довкола свічки сидять десятеро тіней. Коли вони одночасно повертають обличчя
на стогін, Хелена впізнає їх. Страх минає. Дзеркало зупиняє її наближення. Хелена плаче.
Це вони, ті, для кого і писала свої книжки! Їх десятеро. Десятеро божевільних людей, котрі відчули навернення, десять однодумці, яких вона не розпізнала відразу, їхні очі
випромінюють любов, світло й життя. Вони сидять дружнім колом у кінці чорного тунелю
- за їхніми спинами вимальовується і море, золотаво-блакитний горизонт, насичена зелень
екзотичних дерев, теракотовий берег.
Дзеркало тьмяніє, немов екран телевізора... Хелена прокидається.
* * *
Субота, вихідний день. Щось змінюється. Майже непомітно й невідчутно, але
Хелена прокидається з усмішкою. П'є каву й дивиться у вікно. Люди йдуть на базар і з
базару. Вони несуть у кошиках фрукти й овочі - малину, суниці, помідори, огірки... У
цьому робочому кварталі всі жінки - огрядні, всі чоловіки - в подібних картатих сорочках
та спортивних штанях. Усі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються побалакати.
Поки жінки ходять базаром, чоловіки скупчуються біля кіосків, купують горілку в білих
пластикових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від
прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного
стану. Стану трави...
Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі розпочинається звична для вихідного дня
сварка. Хелена знає: якщо ці сусіди починають кричати - це надовго. Розпочинає високий
жіночий голос. Хелену завжди дивує, про що можна кричати годинами, у чому проблема, котра потребує такого шаленого лементу - на одній ноті, без упину. Жінка сварить доньку.
Нарешті вступає донька. Вона кричить ще голосніше, але повторює єдину фразу - її добре
чути: «Досить! Дістали!». Повторює разів десять, після чого настає черга чоловіка. Потім
вони кричать усі разом. Це така щосуботня розминка перед тим, як глава сімейства почне
свердлити стіни... Тепер Хелені зовсім невтямки, чому вона тут? Чи могла б вона жити
так, як ці люди за стіною? Вона вирішує сходити на базар, поки вгамуються пристрасті.
Спочатку вона ходить поміж рядів безтямно, а згодом загальна метушня поглинає її.
Дивно, але їй вперше хочеться... готувати. І справа не в тому, чи їстиме вона, сенс у тім, щоб згадати, як це робиться. Починається все з того, що вона бачить на базарі гори