Аж тоді вони підносяться вгору, вібруючими задами прикипаючи до жорстких солдатських сидінь і думаючи про такі речі, як парашути, пропелери, пелерини, паперові пакети для п(б)лювання та ще багато чого іншого на "п"…
Усередині гелікоптера теж не надто порозмовляєш, а загальна ситуація робиться ще дурнуватішою через те, що вони необачно посідали одні навпроти одних (четверо проти чотирьох) і тепер їм залишається дивитися вбік, униз або вертіти головами, вдаючи зацікавленість невибагливим інтер'єром.
Артур Пепа, літератор зі Львова, знайшов наймудріший з виходів, сягнувши по куплені ще в потязі в якогось дефективного типа газети, що з них одна вузькореґіональна ("Ексцес"), одна вузькопартійна ("Шлях Аріїв") й одна російськомовна ("Все Цвета Радуги"). Остання виявляється газетою для ґеїв та лесбіянок, тож, переглянувши фотознімки, Пепа зітхає і відкладає її подалі, зосередивши увагу на перших двох, знічев'я вже прочитаних у потязі. Тому тепер він змушений уже не так читати, як удавати, ніби читає. Отже, він усоте ковзає оком по традиційно крикливих заголовках "Ексцесу" (ПОЖЕЖНИКИ ЯК ЗАВЖДИ НЕ ВСТИГЛИ! БЕНЗИН ЩЕ ПОДОРОЖЧАЄ, ЗАТЕ ГРИВНЯ ПОЇДЕ ВНИЗ! СІМНАДЦЯТИЛІТНЯ ВНУЧКА ЗАКОЛОЛА ШПРИЦОМ ВЕТЕРАНА ВІЙНИ І ПРАЦІ! САМОГОННА ТРАГЕДІЯ НЕ НАВЧИЛА НІЧОМУ! ПРИБУЛЬЦІ ЗАБРАЛИ В КОСМОС НЕ ТІЛЬКИ РОДИНУ БАРАНЮКІВ!), відзначає подумки, що з усього цього складається незлий вірш, перегортає сторінку "Культура" з неосяжним інтерв'ю якогось лауреата Шевченківської премії "Я ЗАВЖДИ КАЗАВ НАРОДОВІ ЛИШЕ ПРАВДУ" і врешті повертається до півсторінкової реклами, котра здається йому справді дотепною:
Тоді він береться за "Шлях Аріїв", деякий час вивчає не цілком зрозуміле мотто "Сила Нації — в Її Майбутньому!" і, перебігши байдужим оком найбільш показні заголовки "Національно-визвольна революція проти злочинного режиму неминуча" та "Ветерани УПА Чортопільщини підтримують діючого Президента", поринає у неспішне дочитування вміщеної на передостанній сторінці статті "Що мусить знати кожна Українка, щоби не зайти в небажаний тяж" — якраз від слів "Копуляції в час місячного циклю аж ніяк не є стовідсотковою ґварантією щодо…" — і далі за текстом.
Праворуч від нього сидить Коля, тепер уже вісімнадцятирічна дівчина в настільки короткій спідничці, що хочеться запитати, якими прокладками вона користується. Її повне ім'я (хоч вона його й ненавидить) — Коломея. Артурові Пепі вона вважається дочкою, але насправді є його падчерицею. Вона вже встигла трохи попускати очима бісики якомусь рудому й волохатому ґоблінові (це так вона про нього подумала) навпроти, кілька разів, як у фільмах, еротично обвести губи кінчиком язика й так само кілька разів перезакинути ногу на ногу. Ґоблін виявився не тільки рудим і волохатим, але й, наче дівич, сором'язливим, тому щоразу то опускав, то відводив погляд, аж поки так само не вдався до якоїсь книжки з малюнками, внаслідок чого Коля збайдужіла і тепер позіхає.
Праворуч від неї сидить пані Рома Воронич, її мама, цікава жінка того віку, що розцінюється як перебування з кращого боку від сороківки. Пані Рома, дружина Артура Пепи, трохи зле почувається — їй ніколи не подобалося літати, навіть у ті часи, коли Аерофлот переживав свій розквіт, а схожі на Надю Курченко стюардеси ненастанно подавали упокореним пасажирам м'ятні цукерки та мінеральну воду. У ті часи їй було навіть менше, ніж зараз Колі (та що там — Коля вже доросла дівчина!), й вона літала з батьками до Києва, Симферополя та Ленінграду. Чому зараз їй про це думається, вона не знає, можливо, нагадала про себе загнана у підсвідоме психологічна травма від розбитого на трапі до котрогось із тих літаків коліна. Пані Рома іноді працює перекладачкою на всіляких постфройдівських конференціях у товаристві "Дунайський клуб", таким чином, вона дещо знає про ці речі. Але зараз її нудить.
Останнім у цьому ряді є громадянин Австрійської Республіки Карл-Йозеф Цумбруннен, дещо молодший на вигляд від Артура Пепи, хоча, згідно з паспортними даними, навпаки. Карл-Йозеф, мабуть, єдиний у товаристві, хто загалом тішиться ситуації, в якій майже неможливо порозмовляти. Він страшенно зле розуміє українську, дещо краще в нього з російською, але говорити він не може фактично жодною. Тому в незнайомих або напівзнайомих оточеннях він воліє мовчати. Йому належить інша мова, точніше, інший орган мовлення — його фотокамера, котру він і зараз не віддаляє від себе, любовно покладаючи на коліна. До того ж, у нього страшенно пітніють окуляри й він майже не здатний бачити людей, що сидять навпроти.
А навпроти сидять дві цілком однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі. Так, я сказав однакові, хоч одна з них фарбована брунетка, інша — така ж блондинка. Ні, їхня однаковість — аж ніяк не близнючого роду, вони насправді різні, та все ж однакові. Ця однаковість із тих, що робить фактично нерозрізнюваними всіх на світі поп-зірок, сучок, модельок, старшокласниць, петеушниць, словом, усіх наших сучасниць, бо її, цю однаковість, створили для них усіх телевізія, журнальні обкладинки й наш радянський спосіб життя. Звати їх Ліля і Марлена (тільки не подумайте, що Лада і Марена), хоч у дійсності Свєтка і Маріна. Зараз (але хіба тільки зараз?) вони однаково ні про що не думають — з тією, щоправда, відмінністю, що коли у Лілі всередині цілковита тиша, привалена ззовні ревом мотору, то в Марлени все ж крутиться десь у підкірці ветер с моря дул, ветер с моря дул, ветер с моря дул.