Лейтенант говорив, плутаючись у словах, він бачив перед собою лише червоні пелюстки, що загрозливо наближалися до нього. На лобі його виступив піт:
— Врятуйте мене… ой, вона тягнеться до мене!.. Ці ситі червоні губи… вона ворушить ними… Я все віддам вам!.. Все, все… ой!..
Лейтенант Фаберне відчув, як щось обережно доторкнулось до його куртки. Обливаючись потом, він озирнувся. Старий жрець витяг у нього з кишені годинник на ланцюжку і з цікавістю оглядав його. Нові надії охопили лейтенанта:
— Пане жрець, я все віддам вам, — заговорив він знов. — У мене є ще інші речі, вони сподобаються вам… Врятуйте мене… адже ніхто не взнає!..
І з здивованням, з радістю він помітив дивну усмішку на обличчі в жерця. Старий негр натужно потяг його за ноги від страшної квітки…
Лейтенант Фаберне лежав метрів за два від квітки, що безнастанно рухала товстими пелюстками. З огидою він дивився, як старий негр, хитро усміхаючись, відрізав невеличкі шматки м’яса від половини кози, що лежала перед ним, і подавав їх квітці. А вона повільно захоплювала їх товстими пелюстками, пульсуючими рухами втягувала всередину, мов ковтала. Так, квітка їла шматки м’яса, вона жерла їх, як хижак, як тварина, тільки повільніше…
Жрець подав квітці останній шматок, що зник всередині дивної пастки. Пелюстки закрилися. І тільки ледве помітний рух їх тепер свідчив про те, що квітка перетравлювала свою їжу. Жрець підійшов до лейтенанта.
Він хитро прижмурив очі, він огидно посміхався:
— Квітка наїлася, маса, вона сита. Вона їсть отак щоранку, маса. Гамбо знає, як дурити людей. Вони приносять жертви квітці, Гамбо дає їй шматки — і собі шматки. Дурні негри вірять, що квітка з’їдає все. Вони не знають, що квітка їсть лише шматки. Хе-хе!..
Негр сміявся, показуючи гнилі пеньки зубів, він підморгував лейтенантові. Нарешті, Фаберне збагнув: старий жрець дурив негрів. Велетенська квітка, правда, їла м’ясо, але тільки маленькі шматки. Звісно, вона не могла з’їсти нічого більшого за мишу. Жрець дурив свій народ, і тепер був радий з того, що міг позбутися лейтенанта, та ще залишити собі його годинник. А старий негр бубонів:
— Маса піде звідси, Гамбо покаже йому шлях. Маса піде, негри думатимуть, що квітка пожерла його… негри принесуть ще жертви, Гамбо буде ситий…
Тепер лейтенант вже не боявся нічого.
— Ну, розв’язуй мене, ти, чорний шахраю, — тоном наказу проговорив він. Адже жрець був зацікавлений у тому, щоб якнайскоріше знищити всі сліди лейтенанта і мати можливість сказати неграм, що квітка пожерла його. — Розв’язуй та показуй шлях. Швидше, бо мені вже набридло тут!..
Старий негр, хитро посміхаючись, розв’язав ноги лейтенанта і допоміг йому піднятися.
— Ну, розв’язуй руки, — нетерпляче сказав Фаберне.
Гамбо заперечливо похитав головою.
— Що таке? Розв’язуй руки!
— Ні. Я виведу масу за село. Тільки там розв’яжу руки. Маса може зробити лихо старому Гамбо.
Лейтенант люто рипнув зубами: хитрий старий шахрай! Проте, сперечатися не можна було.
— Тоді ходім швидше!
— Хай маса іде сюди. Отак…
Старий жрець обережно підійшов до стіни з стовбурів і з натугою відтяг убік один з них. У стіні відкрився вузький прохід.
— Сюди, маса, — таємничо проговорив жрець, показуючи рукою на прохід. — Хай маса йде, Гамбо за ним.
Лейтенант зробив кілька кроків до стіни. За нею, це видно було через прохід, гойдалося листя дерев, тяглася вузенька стежка. Фаберне озирнувся. Гамбо йшов за ним. Вперед, швидше звідси!.. Хутко лейтенант підійшов до проходу — і раптом відсахнувся.
— Проклятий шахрай, ти обдурив мене! — вигукнув він, кидаючись назад.
Але один лише погляд на старого негра довів лейтенантові, що жрець був так само зляканий. Він тремтів, він задкував, він відмахувався, дивлячись у прохід в стіні, звідки виходив високий Нгамі з сокирою в руках. За Нгамі посувалося ще кілька молодих негрів.
Лейтенант Фаберне стояв нерухомо. Це був кінець. Він бачив, як Нгамі підійшов до старого жерця. Очі його палали. Він гнівно щось сказав жерцеві, потім високо підняв сокиру — і блискавкою опустив її на голову старому. Без жодного звука старий жрець упав на траву і залишився нерухомо лежати на ній.
Не дивлячись на нього, Нгамі наблизився до велетенської квітки. Кілька секунд він стояв перед нею, мов вивчаючи її. Потім він знов махнув сокирою — і квітка впала на землю, відрубана від стовбура. Товариші Нгамі з страхом дивилися на неї. Але Нгамі неуважно штовхнув пелюстки ногою, засміявся і повернувся до товаришів.