Ми мовчки глянули одне на одного: за нашою долею стежили, про нас турбувалися… І ніхто не міг допомогти нам тут, на дикому березі Атлантичного океану.
Час минав. Все, що відбулось у ті години, здається мені тепер якимсь маревом. Я пам’ятаю, як механічно відкривав консервні бляшанки і їв, не відчуваючи смаку страви. Професор, що був найспокійнішим з нас, рівним голосом розмовляв з Стенуа та Жанною про зібрані матеріали. Час від часу радіо приносило нам нові повідомлення і попередження.
Комета показалась на небі ще до того, як посутеніло. Вона лиховісно обгорнула небосхил туманним сяйвом свого велетенського хвоста, в центрі якого ясно намічалося кругле ядро, що своїм розміром перебільшувало в кілька разів диск Місяця. Я запам’ятав фразу професора:
— Коли нам пощастить завтра побачити ще раз це дивне видовище, подібного до якого не було в історії людства, — ми зможемо спокійно прожити решту свого життя.
«Якщо нам пощастить»… Навряд чи хто з нас мав підстави серйозно сподіватися порятунку…
Комета, що захопила небосхил, захопила і нас в зону свого притягання. Ніхто з нас тоді і на мить не подумав, що геніальний план рятування Землі за допомогою вибухів може бути помилковим, що Земля може загинути. Ми думали тільки про те, як уберегтися від хвиль і землетрусу. І на хвилину ми не сумнівалися, що Комета промине, що Земля лишиться на своєму місці в Сонячній системі.
Місяць показався на небі того вечора пізно, години коло десятої. Ми вже ввійшли в кабіну ракетоплана. Крізь товсте скло вікон було добре видно, як Місяць підіймався вище й вище, наближаючись до зеніту, де зелене сяйво оточувало величезне ядро Комети. Може, це тільки здавалось, — але ми були певні, що Місяць цього вечора підіймався надзвичайно швидко.
Я нагадав професорові про припущення астронома Бермігтона, на думку якого Місяць зірветься з своєї орбіти під впливом притягання Комети. Професор задумливо відповів:
— Що ж, це цілком можливо. Може, вже тепер швидкість посування Місяця по своїй орбіті значно збільшена. Подивимось, в нас є час для спостережень…
Біля одинадцятої години замовк навіть професор, що досі уперто намагався відвертати нашу увагу від важких думок. Було зовсім ясно, ясніше, ніж під час славнозвісних ленінградських білих ночей. Все небо було залите облудним світлом Комети, Місяць показувався невеличким сріблястим колом на фоні її спокійного сяйва.
Перший вибух мав бути об одинадцятій годині тридцять хвилин. Годинник на моїй руці показував одинадцять двадцять. Я попередив моїх супутників:
— Треба якнайміцніше прив’язатися до крісел. Слід ждати дужих ударів і поштовхів.
Старанно перевірив я, чи правильно охоплюють тіла пасажирів запобіжні ремені, чи міцно тримаються підпори крісел. Все було в повному порядку, все, крім основного — ракетного апарата С-218. І в той момент, коли я уважно закріпляв ремені свого крісла, — Жанна крикнула:
— Місяць!.. Місяць!..
Я швидко підняв голову. Срібний диск явно зменшувався в розмірі. Місяць ніби відходив кудись далеко, відлітав від Землі. За кілька секунд його коло зменшилося удвоє, почало темнішати, його швидко вкрила темна тінь.
— На своєму шляху до Комети Місяць проходить крізь земну тінь, — спокійно відзначив професор Пелюзьє.
Еміль Стенуа, позбавлений змоги курити (в кабіні ракетоплана це суворо заборонялося) і тому ще більш знервований, конвульсійно стиснув поручні крісла. Жанна дивилася вгору широко розкритими очима, дивилася у вікно, крізь яке вже не було видно місячного диска. Наш супутник зник у космічному просторі; на тому місці, де він був, — сліпучо сяяла лише Комета.
Не встиг я опустити голову, як ракетоплан здригнувся від різкого поштовху. Здавалось, ніби хтось дужою рукою штовхнув колеса ракетоплана вбік. Потім ракетоплан заколихався, — і знов зупинився. Все це тривало дві-три секунди.
Кілька хвилин панувала цілковита тиша. Я пам’ятаю тільки перекривлене гримасою жаху обличчя Стенуа, що сидів навпроти мене.
І враз до нас долинув неясний гугіт, що, поволі наростаючи, перетворився нарешті на скреготливий гуркіт. Це наближалась вода, яку викинув з океану удар землетрусу. Вода неслася на суходіл.
Я озирнувся: на обрії виросла величезна водяні стіна, що посувалася до нас, збільшувалася перед моїми очима і заповнювала собою весь простір. Здається, я крикнув:
— Вода!..
Але мого голосу ніхто не чув, бо цієї секунди ракетоплан задрижав під потоком води, що ринув на його стальне тіло. Одну мить я перестав відрізняти низ від верху, все закрутилося в дикому танку.