Джім працював невтомно. Він схвильовано вистукував щось ключем, прислухаючись водночас до далекої мелодії співучого стрекоту ефіру. Інколи Вінстон передавав Тімові другу пару навушників. Тім слухав, але він нічого не розумів.
Здавалося, ніби чорні, щільно притиснуті до ушей кружки телефона були дірками, через які до нього допливав чудний, ледве чутний гомін далеких просторів. І в цьому гомоні вирізнялись подібні до щебетання невідомої пташки сигнали: це працювала якась далека станція.
Щодня Кроунті разом з Вінстоном о дванадцятій годині дня пробирався до вікна складального корпусу і стежив за рухами роботарів.
Фабрика працювала на повний хід. Протягом тижня ваговози підвозили все нові й нові загони металічних людей. Машини не ставали ані на хвилину; фабрика працювала дванадцять годин на добу.
Певно, доглядачі домислились до причин неправильних рухів роботарів на тому місці, де на стіні перепліталися проводи. Товсті шнури кабелів прибрали звідти. Роботар, що стояв на цьому місці, тепер працював так само точно, як і решта.
Акуратно о дванадцятій годині дня Кроунті і Вінстон жадібно стежили за рухами роботарів. І щодня вони радісно помічали, як у той момент, коли хвилинна стрілка просувалась по вузькій рисочці біля цифри «ХІІ» і зливалась з годинною в одну, — роботарі, видні у вікно, припиняли свої рухи, наче якась дивна стороння сила примушувала їх зробити це.
Щодня в рухах роботарів протягом хвилини, яка минала опівдні, можна було помітити щораз більше дивностей. Рівно через п’ять днів всі роботарі на мить піднесли вгору ліві руки, ніби вітаючи когось в цей південь.
— Ліві! Тім, ліві! — захоплено прошепотів Вінстон, хапаючи Тіма за руку.
Що він хотів сказати цим?..
Але увечері цього дня передавальник Джіма працював особливу напружено. Цього вечора до Джіма Вінстона прийшли два члени страйкового комітету. Вони розмовляли кілька годин підряд. Потім Вінстон і Кроунті пішли з ними на засідання комітету, де помітно панувала безнадійність. Двері були замкнені — і тихо, півголосом Вінстон сповістив комітет про щось. Це повідомлення примусило членів страйкового комітету забути про всі турботи, забути про скарги робітників, забути про безнадійність становища, — і вони з новою надією прислухалися до схвильованого голосу Джіма.
А коли з фабрики пролунав хрипкий гудок, що сповіщав про кінець роботи, Кроунті стиснув кулак і, погрозивши ним у бік Восьмого Авеню, де в своєму мармуровому палаці святкував перемогу повновладний господар фабрик і становища Джонатан Говерс, пробурмотів:
— Почекай! Ще невідомо, хто вийде переможцем з цієї боротьби!
День 7 листопада був такий же похмурий і сірий, як і всі попередні. Страйк тривав уже двадцять три дні.
А втім, це був уже не страйк, а, правдивіше, важка розпачлива впертість голодних робітників, в родинах яких панували безвихідні злидні. З появою роботарів зникла будь-яка надія. Говерс відмовився розмовляти з представниками страйкового комітету. Він передав їм через свого секретаря:
— Сподіваюсь, ці вимоги, які ви ставили досі, тепер усуваються самі собою. З свого боку можу сповістити, що робота на фабриках з роботарями відбувається цілком задовільно. Замінити роботарів живими робітниками можна тільки при умові зниження заробітної плати на п’ятдесят центів у день.
Згоджуватися на продиктовані Говерсом умови було неможливо. Але й страйкувати далі здавалося так само неможливим. Чого сподівався страйковий комітет, який додавав надії робітникам і затягував далі цей злощасний страйк?..
Об одинадцятій годині 7 листопада страйковий комітет призначив загальний мітинг біля фабрики, де, як і раніше, вартувала поліція. З-за стін глухо линув гуркіт машин, які працювали невпинно. З усіх боків по одному і групами сходились робітники. Схудлі, з виснаженими обличчями, з погаслими очима, — вони утворювали картину цілковитого розпачу.
Кроунті разом з Вінстоном був уже біля нашвидку спорудженої трибуни. Через, кожні п’ять хвилин Тім поглядав на свій годинник: ні, стрілка таки надто повільно пересувалася по циферблату!
Мітинг розпочався, коли майдан заповнив величезний натовп робітників. Голова страйкового комітету говорив недовго. Зміст його промови був такий:
— Страйк затягнувся. Ніхто не сподівається, що ми переможемо. Але страйковий комітет певний цього. Останнє слово буде за робітниками. Сьогодні страйковий комітет пропонує всім рушити організованим походом на Восьме Авеню. Ми пройдемо повз палац Говерса, ми нагадаємо йому про себе. І, якщо це не допоможе, якщо після цього походу становище не зміниться, страйковий комітет ухвалює здати позиції і погодитись на глумливі умови Говерса.