Кілька жахливих секунд генерал Штірнер спостерігав це мертве бездушне перекидання. А тим часом нові шеренги літаків влітали в зону прожекторів, зону їхніх блідих блакитнуватих променів, починали вихлятися, — і, перевертаючись, як і перші, падали вниз.
— Радіом: «Стоп! Не доходити до прожекторів! Стоп!» — прокричав у телефон генерал Штірнер — і не закінчив наказу.
Він побачив, як врізалися в землю перші омертвілі літаки і як земля відповіла їм величезними хмарами диму, що піднеслися, повивши собою дальші літаки, які падали згори. То вибухали бомби і снаряди, що були на винищувачах та бомбовозах.
Генерал Штірнер не витримав страшного видовища: адже гинули його створіння, гинули його бійці!.. Він закрив очі долонею — але відразу знову відкрив їх. Він згадав, що загін чекав на його накази, розходячись віялом на два боки перед межею смертельних прожекторних променів, що, як і раніше, були ледве помітні на ясному небі. Крім того, вслід за ескадрильями винищувачів і бомбовозів летить перша батарея аероторпед. Що ж робити?
Мозок генерала Штірнера працював як у гарячці. Спинити, спинити негайно!
— Радіом до апаратної аеродрому, Ренману: «Негайно спинити рух торпед! Курс змінюється просто на захід, до нового наказу! Найменший газ!»
Прокричавши це в телефон, генерал знов поглянув у бінокль. Проте автожир уже наближався разом з торпедами до зони, де розліталися вбік — праворуч і ліворуч — винищувачі і бомбовози. А промені прожекторів тихо коливались у повітрі, лишаючися на якійсь прямій лінії, що йшла навкоси від земної поверхні до високих кучерявих хмар. Перші шеренги аероторпед наближалися до межі променів ще хуткіше. Звісно, треба принаймні з хвилину, щоб примусити їх спинитися і змінити курс…
— Фіненберг! Стоп! — крикнув генерал.
Він потроху опановував себе. Це було конче необхідно. Від його нервів, його волі — залежала тепер участь усіх його підлеглих, що розгублено чекали наказів, тримаючи вказаного курсу під прямим кутом до межі променів.
Автожир спинився. Він висів нерухомо в повітрі, його підтримували лопасті великого горизонтального пропелера, що крутився з максимальною хуткістю. А торпеди все наближалися до променів… Сліпі потвори бездумно виконували попередній наказ, пориваючись прямою лінією до Радянського Союзу, до Ленінграда, до Москви…
— Та спиніться ж, спиніться… — прошепотів генерал Штірнер.
І, немов підкорюючись його словам, аероторпеди всі разом повільно почали повертати праворуч. Вони повертали всі разом у суворому порядку, ніби кожною з них керувала рука досвідченого літуна. Але радіус їхнього повороту був надто широкий для тієї відстані від межі блакитнуватих променів, на якій вони вже опинились.
Генерал Штірнер бачив, що передня шеренга торпед все ж таки вріжеться в проміння. Він бачив у своїй уяві неіснуючу в природі, але чітко, як на рисунку акуратно викреслену криву, на якій лежав шлях передньої шеренги торпед, — і він не міг допомогти справі!..
Стиснувши кулаки так, що нігті уп’ялися в долоні, він міг тільки бачити, як передня шеренга торпед опинилася в зоні проміння, як ніжно засяяли на металічних крилах торпед світляні плями прожекторів, — і як дванадцять аероторпед одна за одною каменем упали вниз.
Невидана хмара сивого диму підстрибнула з землі і поглинула їх. Немов велетенський вулкан розкрив там, унизу, свій кратер, що ковтав торпеди одну по одній, відповідаючи на це новими й новими хмарами диму, які, врешті, вкрили всю землю. Торпеди вибухали внизу одна за одною, автожир кидало вниз і вгору, немов м’ячик у руках пустотливого хлопчиська, — таке сильне було коливання повітря від тих вибухів. Проте, більшість аероторпед була врятована, вона вже повернула праворуч і повільно летіла як пташина зграя, повз межу смертельних променів, потроху віддаляючись від неї.
З віконця радіокабіни на стіл упали три телеграми:
«Курс аероторпед змінено. Просто захід. Найменший газ. Ренма н».
«Чекаю наказів. Шість винищувачів упало з невідомої причини в зоні прожекторів. Гітлов».
«Чекаю наказів. Вісім бомбовозів упали з невідомої причини в зоні проміння прожекторів. Фіхтер».
Генерал Штірнер ударив кулаком по столу: чорт! Адже тепер нема чого робити, крізь це диявольське проміння все одно не проберешся, треба повертати назад. І він гримнув у телефон крізь стиснені щелепи:
— Радіом, Гітлову і Фіхтеру: «Курс північний захід, до аеродрому загону. Рейд відкладається». Далі, радіом до апаратної Ренману: «Негайно…»