— Просто страшно, — відгукнувся другий радист, що уважно слухав першого, поклавши голову на руки.
А перший читав далі:
— «Наступ розгортався. Танки проходили, як бездушні металічні потвори, що не знали нічого, крім своєї простої мети — руйнувати, нищити, вбивати. За ними посувалася піхота, що своїм натиском остаточно закріплювала перемогу. Вже танки пройшли далі, вже не видно було їх з нашого пункта, зате можна було спостерігати спокійну роботу піхоти і зв’язкових, що встановлювали легкі кулемети, проводили зв’язок, закріплюючись на захопленій ділянці».
Перший радист замовк. Він задумливо поглянув на другого і додав нарешті:
— Дійсно, ніяка перепона не спинить таку потвору: вона роздушить заваду. Перестрибне її… А втім, я дуже втомився. Мені час іти.
— Я не затримую тебе. Бач, уже розписався, що прийняв чергу. Оце на пересилання? — показав другий радист на купку депеш.
— Еге. Там небагато. Я ж кажу, що більшу частину вже переслав.
— То краще спатимеш. Ти додому?
— Ні, зайду ще до Шпітерса. Він щось прихворів, надіслав записку, просить зайти. Бувай!
— На все добре!
Перший радист надяг шинель і вийшов, з насолодою вдихаючи на всі груди свіже нічне повітря. Круг будинку радіостанції була спокійна тиша. Тільки вартові проходили вулицями. Увага вартових до виконання своїх обов’язків здалася радистові навіть трохи смішною.
Що могло трапитись тут, на відстані п’ятдесяти кілометрів від фронту та ще після блискучого наступу стрибаючих танків? Він усміхнувся — і попростував своїм шляхом.
Ніч була темна й свіжа. Чорно-синє небо повільно затягалося хмарами, що потроху ховали за своєю завісою хибкі іскорки зірок: хмари тяг за собою вогкий нічний вітер. Радист ішов, опустивши голову і міркуючи про наступ. Генерал Штрассер рапортував, що починає удосвіта далі розгортати його. О, він досвідчений чолов’яга, той старий сивоусий Штрассер! Радист бачив його одною разу, коли Штрассер оглядав радіостанцію.
Йому сподобалась ласкавість старого генерала, що охоче жартував і сам посміхався своїм жартам. Він говорив голосно, мов репродуктор, перекриваючи навіть шум машин. Він запитав радиста:
— Скажіть, друже, чи можу я бути певним, що ніхто не підслухає мене, коли я говоритиму з штабом?
Радист із несподіванки почервонів і ледве вимовив:
— Так, пане генерале, адже в нас скерований передавальник, та ще, крім того, він автоматично щотридцять секунд змінює частоту.
— Отож я й кажу, — басовито відповів генерал. — Цього я й побоююсь: часто змінюватимете частоту і загубите чистоту, га?
І генерал голосно розсміявся, мов запрошуючи сміятися усіх слухачів, та ще й поглядаючи на них: чи сподобався їм його дотеп?
Хороша людина генерал Штрассер! І наступ провів чудово Це ж велика перемога!
Приглушений гуркіт моторів примусив радиста підвести голову. Він проходив повз аеродром. Високо в небі сяяли сигнальні вогники. Машини, видимо, йшли на посадку, їх було кілька. Радист спробував перелічити літаки, як він завжди звик робити це, бачачи на небі стальні зграї. Проте, далі шести він нарахувати не спромігся, — заважали швидкі рухи літаків, що кружляли над аеродромом.
«Мабуть, резерви, про які говорила депеша», — подумав радист. Але не встиг він опустити голову, як мимоволі спинився на місці, вражений диким завиванням сигнальної сирени. Що це?
Почавши з низької ноти, сирена завивала, піднімаючи свій звіриний голос вище й вище, тремтячий голос, що пронизував, здавалося, всі стіни, насичував увесь простір і примушував людину з жахом оглядатись: що, де трапилося? На секунду сирена замовкла, — і радист відчув, як в абсолютній, неймовірній тиші дзвенить його мозок, ніби все ще підкорюючись вібруючому крикові сирени. Вслід за тим дикий і довгий стогін сирени розпочався знову, зразу поглинувши тишу.
Раптом зникло світло, — сирена захлинулася на частку секунди, немов ковтнувши електрику. Всі лампи і ліхтарі погасли, наче задуті велетенським диханням сирени.
— Тривога!.. Повітряний напад!.. — шепотіли тремтячі губи радиста.
О, він добре знав цей сигнал повітряного нападу, знав, що саме означає завивання сирени, чому погасли разом усі вогні. Це означало, що повітрям прилинув жорстокий ворог, що через кілька хвилин почнуть вибухати важкі бомби, скинуті з літаків, розкриваючи на землі жахливі вогнедишні кратери. Це означало, що зверху поллється найстрашніше, — задушливий газ, який отруїть все навкруги, уб’є все живе, умертвить у диких конвульсіях. Треба ховатися… Бігти кудись… Але — куди? Що знайдеш у цій пекельній темряві?