— Телеграма з підводного човна «Тритон», — ледве переводячи дух, доповів він.
Адмірал підніс папірця до очей, прочитав кілька слів. Рука його здригнула: ні, це неможливо, це якийсь кошмар! Але самозаписувальний прилад чітко вибив на папері слова, що складали дивну депешу:
«Флагманський дредноут «Принц», адміралові Токіазі. Пропонується вам негайно здатися, викинувши за цілу ескадру на вашій головній щоглі білий прапор. В іншому разі кораблі вашої ескадри будуть висаджені у повітря, як зроблено це з «Самураєм» і «Арита». Мінні апарати наведені на кораблі вашої ескадри. Даємо на відповідь двадцяту хвилин. Протягом цього часу ви не маєте права рушити, — кожне судно, що сунеться з місця, буде негайно знищене.
Рада матроських депутатів флотилії підводних човнів колишньої східноімперської ескадри».
Це скидалося б на дикий жарт божевільного, якби зовсім недалеко не розходилися по воді сліди загинулих кораблів. Адмірал опустив руку з папірцем униз. Він оглянувся навкруги. Погляди всіх офіцерів, усіх матросів були скеровані на нього, — запитливі, нерозуміючі погляди. Радист застиг на місці, чекаючи на розпорядження. Нарешті адмірал Токіазі гордо випростався: гоноровита кров багатьох поколінь славетних самураїв підказала йому рішення.
— Радіом усій ескадрі, — спокійно й холодно промовив він. — Радіом усій ескадрі: на нас робить напад зграя бандитів, що захопила кілька підводних човнів нашої ж ескадри. Вони загрожують зірвати кожен наш корабель, що зрушить з місця. Вони вимагають здатися протягом двадцяти хвилин їхній бандитській раді депутатів. Матроси славного східноімперського флоту! Східноімперські моряки! Кров старої великої Східної Імперії кличе вас розтрощити бандитську зграю. Вогонь по підводних човнах! До перемоги!
Слова адмірала пролунали в цілковитій тиші. Радист, що стенографував наказ, кинувся до радіорубки. Адмірал гордо й повільно піднявся на капітанський місток «Принца». Він чекав зрушення своєї ескадри, початку артилерійського обстрілу підводних човнів: виконуючи його наказ, до артилерійських панцерованих веж «Принца» вже надіслано відповідне розпорядження.
Минали довгі затяжні секунди — вежі не поверталися, дула велетенських гармат лишалися застиглими…
Адмірал озирнувся: до нього швидко наближався капітан «Принца», Саіто. Обличчя його було бліде, ліва щока помітно тіпалася. Капітан приклав руку до козирка і доповів, трудно вимовляючи слова:
— Команда відмовляється виконувати наказ. Артилеристи замкнулися по вежах.
Адмірал Токіазі відчув, як гаряча кров ударила йому в мозок. Запально він відповів:
— Кулемети! Вогонь по бунтарях!
— Морська піхота захопила крюйскамеру і вимагає, щоб офіцери здали зброю. Офіцерів замкнено в кают-компанії.
— Наказ моїм морякам: вогонь по піхоті! — так само запально знов розпорядився адмірал.
Замість відповіді — капітан Саіто мовчки вказав адміралові рукою вниз на палубу. На них знизу дивилися холодні дула кулеметів і морських карабінів. Загін піхоти, змішаний з матросами, обложив капітанський місток, заганяючи нагору офіцерів дредноута. Адмірал схопив обома руками поручень містка. Він бачив, як з юрби матросів вийшов високий чоловік з нашивками боцмана. Чоловік зробив кілька кроків до містка і чітко, голосно проговорив:
— Нічого думати, пане адмірале. Або ви зразу здаєтесь нам, або ми відкриваємо вогонь з кулеметів. Життя ваших офіцерів у ваших руках. Хвилину на відповідь!
Його слова лунали ще в повітрі, коли адмірал схопився за кишеню, де лежав його браунінг. Проте, — тремтяча рука капітана затримала його. Капітан Саіто тихо проговорив:
— Адмірале, ми безсилі…
Ще раз озирнувся навкруги адмірал Токіазі. Він побачив, як бліді офіцери, не чекаючи на його наказ, витягали зброю, готові покласти її на підлогу. Зіркі погляди знизу стежили за кожним їхнім рухом.
Адмірал підійшов до поручнів ближче. Він драматичним жестом вихопив з ножен свій кортик й блиснув його сталлю в променях сонця. Звучким рухом адмірал Токіазі переламав його об поручні і кинув за борт. Потім він чітко сказав:
— Прошу забезпечити всьому офіцерському складові вільний поворіт додому, — і хутким рухом підніс до скроні свій браунінг.
Пролунав постріл, але куля полетіла вбік. Один з офіцерів штовхнув адмірала і вихопив браунінг, кинувши його вниз.
І тоді адмірал згадав, що він не виконав свого шляхетного обов’язку, обов’язку перед великою Східною Імперією, перед своєю самурайською кров’ю. Швидко озирнувшись навколо себе, він вихопив у офіцера, який стояв поруч з ним, його шаблю і підніс її ручкою вгору і лезом до свого тіла. Вільною рукою він розстебнув ґудзики свого мундира і, вигукнувши щось незрозуміле, натиснув шаблю, намагаючись розрізати свій живіт. Але перед його очима майнуло зразу кілька рук. Ці руки в рукавах з золотими нашивками вихопили в нього шаблю. Тихий, проте розлютований голос проговорив біля нього: