— Чорт на Фімку наїхав! — говорили тоді його товариші.
Але майже завжди несподівана вигадка Фімки захоплювала їх, і вони, лаючись за звичкою, допомагали Бабицькому. А коли справа закінчувалась, то всі якось відразу розуміли, що інший вихід винайти було просто не можна. Сам Фімка відразу після того якось опускався і знов робився повільним і лінкуватим.
Про свої справи Фімка не любив згадувати.
— Та нічого ж не було, справді. Ну, зробив дещо, ну, вигадав. Треба було — і гаразд.
— Ні, ти скажи, як ти додумався? Напоїв кулемети пивом, чорт!
— Ну, й гаразд! Напоїв, і все. Та ідіть ви!..
Фімка повертався на ліжку носом до стінки і замовкав остаточно.
Весела новина про Фімчині п’яні кулемети дійшла навіть до штабу. Всі розповідали один одному цю цікаву історію.
Напередодні кінний взвод, що заскочив з лісу в тил білим, відбив у ворога пожежну бочку, в якій, як виявилося, було пиво. Бочку урочисто привезли до штабу і вирішили ранком роздати пиво по взводах. Але ранком почалася перестрілка, білі сунули в атаку. У наших кулеметників не вистачало води в кулеметних кожухах, найближчі криниці були порожні. Становище перетворювалося на загрозливе.
І тоді, як і чимало разів раніше, вихід знайшов саме Фімка. Він узяв відра, витяг з бочки дерев’яну паличку-затичку, налив у відра пінясте пиво і надіслав людей з відрами до кулеметів:
— Наливай замість води! Воно холодне!
З отворів кулеметних кожухів здіймався гіркуватий гарячий пивний запах; пиво пінилося на землі, розлите біля кулеметів.
Та кулемети працювали з пивом не гірше, ніж з водою Атака була відбита, але бійці не одержали пива по взводах. Рештки його після бою випили кулеметники. Тільки й усього.
Цього разу позиція полка була особливо відповідальна. Широке шосе від міста до міста проходило повз великий фольварок Дубки. Праворуч місцевість переходила у болото, ліворуч розкинувся великий ліс. Самий лише фольварок стояв на рівному місці, як сторож шляху. Цегляні склепи, кам’яні будівлі були напівзруйновані, верхня частина великого будинку знесена снарядами. Вціліла тільки стара дзвіниця невеличкої церкви, складена з міцного сірого каменю.
Фімка Бабицький не раз лазив на дзвіницю, шукав там чогось, винюхував, виглядував.
— Розумієш, люблю я такі руїни, — з’ясовував він товаришам. — Обов’язково знайдеш що-небудь цікаве. Ти подивись: їй не менш від сотні років, цій дзвіниці. І стоїть! От будували колись: стіни майже два метри завтовшки!
Позиція полка в Дубках як корком затикала наступ білим. Фронт спинився тут з тиждень тому, кулемети Червоної армії міцно вперлися своїми дулами на південь. Взяти Дубки з боку білих звичайною атакою було неможливо. І білі готувались до серйозної концентрованої атаки панцерниками, підтягували силу. Нам треба було готуватися так само.
Але якось несподівано з’ясувалось, що не вистачає снарядів. Сподіватися на артилерійський захист не можна було, аж доки не підвезуть снаряди. А без артилерії позиція в Дубках ставала відразу слабкою. Одна справжня атака — і доведеться відступати.
Увечері розвідачі принесли відомості про те, що до білих підійшли панцерники. Стало ясно: через день-два буде атака, яку ми, звісно, не спинимо самими кулеметами.
Становище дедалі серйознішало. Небезпека присунулася зовсім близько. І що було особливо дивним, — Фімка Бабицький знов поліз на дзвіницю, озброївшись сокирою і залізною палицею.
А ранком комісар Бабицький взяв коня й поскакав до міста, до штабу дивізії. Про мету його поїздки не знав ніхто: Фімка не любив нічого з’ясовувати, аж поки справа не вирішалася, принаймні — для нього самого.
У штабі Фімка відшукав начдива і заперся з ним в його кабінеті. Через півгодини начдив викликав до себе дивізійного інженера. А ще через дві години з міста виїхали в напрямку до Дубків кілька тачанок, навантажених плоскими дерев’яними ящиками. Фімка з інженером перегнали тачанки на півшляху і галопом примчались до Дубків.
Кашкет ледве тримався на скуйовджених рудих кучерях Фімки. Збуджений, він щось гаряче доводив інженерові. Вони вдвох піднялися на дзвіницю і лишалися там, аж доки під’їхали тачанки; потім вони, знов-таки вдвох, рушили до кімнати Фімки.
На термінову секретну нараду був запрошений командир полку. Він довго слухав збудженого комісара. Не погоджуючись, він вперто хитав головою, потім зняв кашкета, поклав його на стіл і нервово потер собі лоб.
— Фімко, ти ж загинеш! — сказав він впевнено.