Труба з хрипом втягла в себе повітря і безживним голосом поновила передачу:
— … винайшов світлову сигналізацію на снігоочисниках. Винахід схвалено Доризулом, — Дар'я, Онега, Раймонд…
Бабусі сірими качками попливли в свої кімнати. Труба, підстрибуючи від власної сили, шаленіла далі в порожній кімнаті:
— … А тепер послухайте новгородські частівки…
Далеко-далеко, в самому центрі землі, хтось торкнув балалаєчні струни, і чорноземний Баттістіні заспівав:
У центрі землі ці частівки викликали бурхливу діяльність. У трубі почувся страшенний гуркіт. Чи були то гучні оплески, чи почали працювати підземні вулкани.
Тим часом спохмурнілий інспектор пожежної охорони спустився задом по сходах горища і, опинившись знову на кухні, угледів п'ятьох громадян, які просто руками викопували з бочки кислу капусту і обжиралися нею. Їли вони мовчки. Один тільки Паша Емільович по-гурманському крутив головою і, знімаючи з вусів капустяні водорості, насилу говорив:
— Таку капусту гріх їсти без горілки.
— Нова партія бабусь? — запитав Остап.
— Це сироти, — відказав Альхен, витискаючи плечем інспектора з кухні і непомітно погрожуючи сиротам кулаком.
— Діти Поволжя?
Альхен зам'явся.
— Тяжка спадщина царського режиму?
Альхен розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, коли така спадщина.
— Спільне виховання обох статей за комплексним методом?
Сором'язний Олександр Якович одразу ж, негайно, запросив пожежного інспектора пообідати що бог дав.
Того дня бог дав Олександрові Яковичу на обід пляшку зубрівки, домашні грибки, форшмак з оселедця, український борщ з м'ясом першого сорту, курку з рисом і компот із сушених яблук.
— Сашхен, — сказав Олександр Якович, — познайомся з товаришем з губпожежі.
Остап артистично привітався з господинею дому і сказав їй такий довжелезний і двозначний комплімент, що навіть не зміг його докінчити. Сашхен — висока дама, миловидність якої була трохи спотворена миколаївськими напівбакенбардами, тихо засміялась і випила з мужчинами.
— П'ю за ваше комунальне господарство! — вигукнув Остап.
Обід пройшов весело, і тільки за компотом Остап згадав про мету своїх відвідин.
— Чому це, — спитав він, — у вашому кефірному закладі такий убогий інвентар?
— Як так, — захвилювався Альхен, — а фісгармонія?
— Знаю, знаю, вокс гуманум. Але посидіти у вас зі смаком абсолютно нема на чім. Самі садові помийниці.
— У червоному кутку є стілець, — образився Альхен, — англійський стілець. Кажуть, ще від старих меблів лишився.
— А я, до речі, не бачив вашого червоного кутка. Як він у розумінні пожежної охорони? Не підведе? Доведеться подивитись.
— Будь ласка.
Остап подякував господині за обід і рушив.
У червоному кутку примусів не розводили, тимчасових грубок не було, комини були справні і сажу трусили регулярно, але стільця, на превеликий подив Альхена, не було. Кинулися шукати стілець. Заглядали під ліжка і під лави, відсунули для чогось фісгармонію, допитувались у бабусь, які полохливо поглядали на Пашу Емільовича, але стільця так і не найшли. Паша Емільович у розшуках стільця виявив велику ретельність. Всі вже заспокоїлись, а Паша Емільович все ще бродив по кімнатах, заглядав під карафки, пересував чайні бляшані кухлики і бурмотів:
— Де ж він може бути? Сьогодні він був, я бачив його на власні очі! Смішно навіть.
— Сумно, дівчата, — крижаним голосом сказав Остап.
— Це просто смішно! — нахабно повторював Паша Емільович.
Але тут піногін-вогнегасник «Еклер», що й досі співав, узяв найвище фа, на що здатна тільки народна артистка республіки Нежданова, змовк на секунду і з криком випустив перший пінний струмок, що залив стелю і збив з голови кухареві туальденоровий ковпак. За першим струмком піногін-вогнегасник випустив другий струмок туальденорового кольору, що звалив неповнолітнього Сидора Яковича. Після того робота «Еклера» стала безперебійною.
На місце події ринули Паша Емільович, Альхен і всі уцілілі Яковичі.
— Чиста робота! — сказав Остап. — Ідіотська вигадка! Бабусі, зоставшись з Остапом на самоті, без начальства, одразу ж почали заявляти претензії:
— Брательників у домі оселив. Обжираються.
— Поросят молоком годує, а нам кашу суне.