Коли Бендер із завгоспом проходили по дому, двері салютували страшними ударами.
За всією цією фортечною пишнотою нічого не таїлося — стільця не було. Шукаючи пожежну небезпеку, інспектор потрапив до кухні. Там, у великому казані для білизни, варилася каша — запах її великий комбінатор почув іще у вестибюлі. Остап покрутив носом і сказав:
— Це що, на машинному маслі?
— Їй-богу, на чистому вершковому! — мовив Альхен, червоніючи до сліз. — Ми купуємо на фермі.
Йому було дуже соромно.
— А втім, це пожежної небезпеки не становить, — зауважив Остап.
На кухні стільця теж не було. Була тільки табуретка, на якій сидів кухар у фартуху й ковпаку з туальденору.
— Чому це у вас все убрання сірого кольору, та й намітка така, що нею тільки вікна витирати?
Сором'язливий Альхен нахилив лоба ще нижче.
— Кредитів відпускають недосить.
Він був огидний самому собі.
Остап із сумнівом глянув на нього й сказав:
— До пожежної охорони, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується.
Альхен злякався.
— Проти пожежі, — заявив він, — у нас вжито всіх заходів. Є навіть піногон-вогнегасник «Еклер».
Інспектор, заглядаючи по дорозі в комори, неохоче попрямував до вогнегасника. Червоний жерстяний конус, хоч і був єдиною в домі річчю, що стосувалася до пожежної охорони, викликав в інспектора особливе роздратування.
— На товчку купували?
І, не діждавши відповіді наче громом побитого Олександра Яковича, зняв «Еклер» з іржавого гвіздка, без попередження розбив капсулу і швидко повернув конус догори. Але замість сподіваного пінного струму конус викинув із себе тонке шипіння, що нагадувало старовинну мелодію «Коль славен наш господь в Сионе».
— Звичайно, на товчку, — потвердив Остап свою попередню думку і повісив співучий вогнегасник на старе місце.
У супроводі шипіння вони пішли далі.
«Де ж він може бути? — думав Остап. — Це мені починає не подобатись». І він вирішив не покидати туальденорового палацу доти, доки не дізнається про все.
За цей час, поки інспектор і завгосп лазили по горищах, знайомлячись з усіма деталями протипожежної охорони і розміщенням коминів, 2-й будинок Старсоцзабезу жив своїм звичайним життям.
Обід був готовий. Запах підгорілої каші помітно дужчав і переміг всі інші кислі запахи дому. У коридорах зашелестіло. Бабусі, несучи поперед себе в обох руках жерстяні мисочки з кашею, обережно виходили з кухні і сідали обідати за спільний стіл, намагаючись не дивитися на розвішані в їдальні гасла, складені персонально Олександром Яковичем і художньо виконані Олександрою Яківною. Гасла були такі:
«ЇЖА — ДЖЕРЕЛО ЗДОРОВ'Я»
«ОДНЕ ЯЙЦЕ МАЄ В СОБІ СТІЛЬКИ Ж ЖИРІВ,
СКІЛЬКИ 1/2 ФУНТА М'ЯСА»
«СТАРАННО ПЕРЕЖОВУЮЧИ ЇЖУ, ТИ ДОПОМАГАЄШ СУСПІЛЬСТВУ»
«М'ЯСО — ШКІДЛИВЕ»
Всі ці святі слова викликали у бабусь спогади про втрачені ще до революції зуби, про яйця, що зникли приблизно о тій самій порі, про м'ясо, що поступається жирами перед яйцями, а можливо, і про суспільство, якому вони не мали змоги допомагати, старанно пережовуючи їжу.
Крім бабусь, за столом сиділи Сидір Якович, Панас Якович, Кирило Якович, Олег Якович і Паша Емільович. Ні віком, ні статтю ці молоді люди не гармонували із завданням соціального забезпечення, зате чотири Яковичі були юні брати Альхена, а Паша Емільович — двоюрідний племінник Олександри Яківни. Молоді люди, серед яких найстарший був тридцятидвохлітній Паша Емільович, не вважали своє життя в будинку соцзабезу за щось ненормальне. Вони жили в домі на правах бабусь, у них теж були казенні постелі з ковдрами, на яких було написано «Ноги», одягнені вони були, як і бабусі, в мишачий туальденор, але, мавши молодість і силу, вони харчувались краще за вихованок. Вони крали в домі все, що не встигав украсти Альхен. Паша Емільович міг злопати за одним присідом два кілограми тюльки, що він одного разу й зробив, лишивши весь дім без обіду.
Не встигли бабусі як слід розсмакувати кашу, як Яковичі разом з Емільовичем, проковтнувши свої порції і відригуючи, встали з-за столу і пішли на кухню шукати чогось їстівного.
Обід тривав далі. Бабусі загомоніли:
— Зараз нажеруться, почнуть пісень горлати!