— Що ж, попиляймо ще, — бадьоро сказав рудоволосий Шура.
— Звичайно, треба пиляти, — зауважив Паніковський, намагаючись відтягти страшну хвилину розплати.
Він затулив обличчя долонею і крізь розчепірені пальці дивився на широку спину Балаганова, яка ритмічно рухалась.
— Нічого не розумію! — сказав Шура, допилявши до кінця і розділивши гирю як яблуко, на дві половини. — Це не золотої
— Пиляйте, пиляйте, — пробелькотав Паніковський. Та Балаганов, тримаючи в кожній руці по чавунній півкулі, загрозливо і поволі посунув на порушника конвенції.
— Не підходьте до мене з цим залізом! — завищав Паніковський, відступаючи вбік. — Я вас зневажаю!
Але Шура розмахнувся і, застогнавши від напруги, метнув в інтригана шматок гирі. Почувши над своєю головою свист снаряда, інтриган ліг на землю.
Бійка уповноваженого і кур'єра не довго тривала. Розлючений Балаганов спочатку з насолодою топтав ногами манишку, потім заходився біля її власника. Завдаючи ударів Паніковському, Шура промовляв:
— Хто вигадав ці гирі? Хто розтратив казенні гроші? Хто лаяв Бендера? — Крім того, первісток лейтенанта згадав порушення сухаревської конвенції, що. коштувало Паніковському ще кількох зайвих стусанів.
— За манишку я притягну вас до відповідальності! — люто закричав Паніковський, затуляючи обличчя ліктями. — Майте на увазі, манишку я вам ніколи не пробачу! Тепер таких манишок немає в продажу!
На завершення всього Балаганов відібрав у супротивника старенький гаманець, в якому було тридцять вісім карбованців.
— Це за твій кефір, гадюко! — сказав він при цьому. До міста поверталися невеселі.
Попереду йшов розгніваний Шура, а за ним, накульгуючи на одну ногу і голосно плачучи, плентався Паніковський.
— Я бідна, нещасна стара людина! — схлипнув він. — Я вас притягну до відповідальності за манишку. Поверніть мені мої гроші.
— Я тобі поверну! — говорив Шура, не обертаючись. — Все розкажу Бендерові. Авантюрист!
Розділ XXI
КІНЕЦЬ «ВОРОНЯЧОЇ СЛОБІДКИ»
Варвара Птибурдукова була щаслива. Сидячи за круглим столом, вона оглядала своє господарство. В кімнаті Птибурдукових стояло багато меблів, так що вільного місця майже не було. «Але і тієї площі, яка лишалася, було досить для щастя. Лампа кидала світло на вікно, де тремтіла, як дамська брошка, маленька зелена гілочка. На столі лежали цукерки, печиво і маринований судак у круглій бляшаній коробочці. Штепсельний чайник зібрав у своїй кривій поверхні весь затишок птибурдуківського гнізда: в ньому віддзеркалювалися і ліжко, і білі завіски, і нічна тумбочка. Віддзеркалився і сам Птибурдуков, що сидів навпроти дружини у синій піжамі з шнурками. Він теж був щасливий. Пускаючи крізь вуса цигарковий дим, він випилював лобзиком з фанери іграшковий дачний нужник. Робота була забарна. Треба було випиляти стінки, покрити їх навскісним дахом, зробити внутрішнє обладнання, засклити віконце і приладнати до дверей мікроскопічну защіпку. Птибурдуков працював з запалом; він вважав випилювання по дереву найкращим відпочинком.
Закінчивши роботу, інженер радісно засміявся, поплескав дружину по товстій теплій спині і присунув до себе коробочку з судаком. Та в цю мить настирливо постукали в двері, заблимала лампа, і чайник зсунувся з дротяної підставки.
— Хто б це так пізно? — промовив Птибурдуков, відчиняючи двері.
На сходах стояв Васисуалій Лоханкін. Він по саму бороду був закутаний у білу марселеву ковдру, з-під якої видніли волохаті ноги. До грудей він притискував книгу «Мужчина і женщина», товсту і роззолочену, як ікона. Очі Васисуалія бігали сюди-туди.
— Ласкаво просимо, — сказав ошелешений інженер, ступивши крок назад. — Варваро, що це?
— Я прийшов до вас навіки оселитися, — відповів Лоханкін гробовим ямбом, — сподіваюсь тут знайти у вас притулок.
— Який притулок? — сказав Птибурдуков, червоніючи. — Що вам треба, Васисуалію Андрійовичу? На сходи вибігла Варвара.
— Сашук! Поглянь, він голий! — закричала вона. — Що сталося? Васисуалію? Та увійди ж, увійдіть.
Лоханкін переступив поріг босими ногами і, бурмочучи «нещастя», «нещастя», почав метатися по кімнаті. Краєм ковдри він враз скинув на підлогу тонку теслярську роботу Птибурдукова. Інженер відійшов у куток, відчуваючи, що добра від цього візиту не чекай.
— Яке нещастя? — допитувалася Варвара. — Чому ти в самій ковдрі?
— Я прийшов до вас навіки оселитись, — повторив Лоханкін коров'ячим голосом.
Його жовта барабанна п'ятка вибивала на чистій восковій підлозі тривожний дріб.