«Сергій піп, Сергій піп, Сергій піп!» — та одразу ж осіклася і вибігла.
Дружба гинула на очах. За якусь хвилину в купе лишилася тільки добра і чуйна дівчина у гімнастичних туфлях.
— Куди ж це всі побігли? — запитав Бендер.
— Справді, — прошепотіла дівчина, — треба взнати. Вона спритно кинулася до дверей, але нещасний мільйонер схопив її за руку.
— Я пожартував, — забурмотів він, — я трудящий. Я диригент симфонічного оркестру!.. Я син лейтенанта Шмідта!.. Мій батько турецький підданий. Повірте мені!..
— Пустіть! — шепотіла дівчина.
Купе тряслось і скрипіло. Ложечки ворушилися в порожніх склянках, і вся чайна отара тихенько сунулася на край столика. У дверях з'явився провідник, притримуючи підборіддям купу ковдр і простирадл.
Розділ XXXV
ЙОГО ЛЮБИЛИ ХАТНІ ГОСПОДАРКИ,
ДОМРОБІТНИЦІ, ВДОВИ І НАВІТЬ ОДНА ЖІНКА — ЗУБНИЙ ТЕХНІК
У Чорноморську гуркотіли дахи і вулицями гули протяги. Силою північно-східного вітру, який несподівано налетів на місто, ніжне бабине літо було загнане до сміттєвих ящиків, на ринви і карнизи будинків. Там воно й помирало серед почорнілого кленового листя і розірваних трамвайних квитків. Холодні хризантеми тонули в мисках квіткарок. Грюкали зелені віконниці зачинених будок, що торгували квасом. Голуби промовляли:
«Помру, помру». Горобці грілися, клюючи гарячі кізяки. Чорноморці брели проти вітру, понуривши голови, як бики. Найгірше було пікейним жилеткам. Вітер зривав з них канотьє і панамські капелюхи і котив їх паркетним бруком вниз аж до бульвару. Обурені дідки бігли навздогін за ними, важко дихаючи. Тротуарні вихори гнали й тих, що переслідували, з такою силою, що вони інколи переганяли свої капелюхи, отямлюючись лише біля мокрих ніг бронзової фігури єкатерининського вельможі, що стояв посеред площі.
«Антилопа» на своїй стоянці поскрипувала корабельним скрипом. Якщо раніш машина Козлевича викликала веселий подив, то зараз на неї не можна було дивитися без жалю: ліве заднє крило було підв'язане кодолою, значну частину вітрового скла замінено фанерою і замість загубленої під час катастрофи гумової груші з матчишем висів на мотузці нікельований засідательський дзвіночок.
Навіть кермове колесо, на якому покоїлися чесні руки Адама Казимировича, трохи перехнябилося вбік. На тротуарі, поряд з «Антилопою», стояв великий комбінатор. Спершись ліктем на борт машини, він казав:
— Я обдурив вас, Адаме. Я не можу подарувати вам ні «ізотта-фраскіні», ні «Лінкольна», ні б'юїка, ні навіть «форда». Я не можу купити вам нової машини. Держава не вважає мене за покупця. Я приватна особа. Єдине, що можна було придбати по газетній об'яві, — це такий же мотлох, як наша «Антилопа».
— Чому ж, — заперечив Козлевич, — мій «лорен-дітріх»— добра машина. От коли б ще старенький мастилопровідний шланг, не треба тоді мені ніяких б'юїків.
— Шланг я вам привіз, — сказав Остап, — ось він. І це єдине, дорогий Адаме, чим я можу допомогти вам у справі механізації транспорту.
Козлевич дуже зрадів, побачивши шланг, довго крутив у руках і одразу почав його приладнувати. Остап штовхнув дзвіночок, який задзвенів засідательським дзвоном і палко сказав:
— Ви знаєте, Адаме, новину— на кожного громадянина тисне стовп повітря силою двісті чотирнадцять кіло!
— Ні, — сказав Козлевич, — а що?
— Як що!.. Це науково-медичний факт. І мені з деякого часу стало важко. Ви тільки подумайте. Двісті чотирнадцять кіло! Тиснуть щодоби, особливо вночі. Я погано сплю. Що?
— Нічого, я слухаю, — ласкаво відповів Козлевич.
— Мені дуже зле, Адаме. У мене занадто велике серце. Водій «Антилопи» гмукнув. Остап продовжував теревенити:
— Вчора до мене на вулиці підійшла бабуся й запропонувала купити вічну голку для примуса. Ви знаєте, Адаме, я не купив. Мені не потрібна вічна голка, я не хочу жити вічно. Я хочу померти. Я помічаю в собі наявність усіх пошлих ознак закоханості: відсутність апетиту, безсоння і маніакальне бажання писати вірші. Послухайте, що я зліпив вчора вночі при миготінні електричної лампи: «Я помню чудное мгновенье, передо мной явилась ты, как мимолетное виденье, как гений чистой красоту». Правда ж, добре? Талановито? І лише на світанку, коли були дописані останні рядки, я згадав, що цей вірш уже написав О. Пушкін. Такий удар від класика! Га?