Потім тією ж рукою поправила очіпок і, плямкаючи вустами, сердито дивилася на робітників. Вони ж пройшли повз неї, ані слова не сказавши. Їх дуже пригнітили ці слова, і вони глибоко відчули образу, відчули, що до них ставилися, як до жебраків.
– От, чортове опудало! – нарешті перетяв мовчанку Антошка… – Ви бачили, на ній чорна шовкова спідниця?
– Шкода, що в неї ще нема твоїх окулярів, Антошко, вона б їх напевне начепила собі на вуха! Ну й темнота! – сказав один з робітників.
– Не тільки темнота, – додав Гай, – а й жадність!
З цими словами вони звернули в бокову вуличку, тут було порожньо й тихо. Було чути, як гули бджоли і десь рипів журавель, – хтось з криниці діставав воду. За одним з тинів лунав веселий жіночий сміх, біготня й жартівливі вигуки. Коли вони проходили повз нього, звідти визирнуло розкуйовджене дівча й швидко сховалося, потім не минуло й хвилини, як на перелазі знову з’явилося те саме дівча, але вже в компанії з дорослою дівчиною.
– Чи нема у вас якого краму, матерії? – запитала дівчина.
– Як же, у нас усе є! – відповів Антошка.
Мале дівча, почувши це, швидко залопотіло босими ногами і десь зникло. За кілька хвилин біля робітників було веселе й барвисте коло дівчат. Вони тягли з хат усе, що трапилося під руку, і вимінювали на матерію. Але це все робилося потайки, щоб не довідалися батьки. Коли обмін був у самому розгарі, на вулиці появився якийсь ще досить молодий дядько. Деякі дівчата, помітивши його, почали тікати.
– Куди, дурні це ж Максим! – голосно крикнула на них струнка красуня з гуртка дівчат.
Це був середнього віку здоровий чоловік з насмішкуватими очима й бадьорим голосом у горлі.
– Чого злякалися, сороки! Не бійтеся, до ваших батьків з доносом не піду!..
– Не дуже ми й злякалися! – відгризнулась вертлява дівчина, покрутивши головою, від чого розлетілася її чудернацька зачіска.
– Тримай коси, Проню, бо втечуть! – зауважила їй, сміючись, друга.
Максим підійшов до робітників і поздоровкався.
– Це ви й будете Максим незаможник? – запитав у нього зацікавлений Теодор Гай.
– Так, це я, а ви, мабуть, робітники з «Червоної Зорі»?
Знайомство відбулося. І компанія, залишивши дівчат, посунула далі з Теодором Гаєм та Максимом на чолі.
– Кажуть, що у вас на все село лише троє незаможників? – запитав Петро.
– Троє зареєстрованих, – відловів Максим, – а так то є багато, особливо на лівому кутку біля лісу. Тільки всі вони ще бояться одверто щось сказати проти Василя Івановича або Степана Трохимовича. Ви вже, мабуть, про таких чули? От тому і троє, як більмо на оці в куркулячої коняки. Але це пусте, вже на лівому кутку сперечаються. Незабаром наша армія збільшиться. Василь Іванович лусне з досади.
– Це добре, – сказав Антошка, що прислухався до розмови. – Ми свого Фелікса Едуардовича вже прикоськали, це головного інженера. Ну, а у вас, Степан Трохимович… З одної компанії ця публіка.
– У нас бандити ще заважають! – відповів Максим. – От де наше нещастя! Боїться народ…
– Наші міщани іноді не згірше бандитів, – вставив Теодор, – що казати, важко!.
– У вас у місті з продуктами справа погана, – знову заговорив Максим, – а з наших новоспечених аристократів багато не візьмеш. Нещодавно дочка нашого Василя Івановича в модному капелюсі на все село гуляла. А капелюх той їй так личить, як мені циліндер! А інші в єдвабних штанах і шовкових краватках. У Прокопченка грамофон кричить з ранку до вечора. Піп Григорій дістав тромбона і вечорами повз його садибу пройти соромно. Такі звуки випускає, ніби бугай пирхає… Показилися, що на них управи нема…
– А у нас діти з голоду пухнуть, – зауважив один з робітників.
– Нічого, – сказав Гай, – це минеться. Робітники інших країн в гіршому стані. Добре те, що влада в наших руках, а хліб буде. Ще який-небудь рік, і все налагодиться… Тоді, Максиме, до нас до клюбу, до читальні… Ех, заживем, братці, чорта заздрість візьме!..
Бадьорі слова Теодора Гая розворушили робітників, і вони з новою енергією блукали від хати до хати.
– От коли б організація в нас була, – знову заговорив Максим, – не доводилося б так блукалти робітникам. Швидко б справу налагодили, організовано… Шкода мені дивитися на це.
– Не журися, Максиме, все буде гаразд! Буде й організація… буде й ще щось… Ти ж бачиш, ми не нарікаємо, а Тодик, мабуть, тільки й думає про те, як це все змінити та переробити на наш кшталт. Чи не правда, Тодику? – відповів Антошка і одночасно звернувся до Гая, немов бажаючи почути від нього слова, що підтвердять його відповідь.
– Авжеж правда!!!
– Але ж до чого дійшло нахабство! – продовжував Максим. – Вони захопили найкращу землю, крім того, скуповують все, що можуть. У наших селян забирають корів, коней, всяку тварину за безцінь. Вже є скільки таких, що за дурничку повіддавали свої хати і тепер, живучи в них, відробляють за це. А в міщан вони скуповують різне шмаття та коштовні речі, все без розбору, що в очі впаде. Тут в одного дурисвіта піяніно в курнику стоїть, спочатку діти бавились ним, а тепер курам за сідало. Один тут є такий, що збирає самовари та чайники, а той же Василь Іванович так радянськими грішми цілий куток стіни в хаті заліпив. І головне, що всі такі, що чекають когось, все ще сподіваються на когось…