- Як вас звуть? - запитала Єва, відчуваючи деяку ніяковість перед доброю жінкою.
- Марією називають, - відповіла та.
Вона вкинула в чашки по столовій ложці розчинної кави і до верху налила води. І це теж видалось Єві зворушливим.
- Такі чашки були в моєї бабусі, - чомусь сказала вона, - Такі самі. Їх вже, мабуть, не випускають…
- Ну ось… - сказала жінка і з надією поглянула через вікно на дорогу, очікуючи голову сільради. - Ну ось… Так ми тут живемо. План виконуємо. Навіть молодь у нас є, не тікає. Бо наш голова…
Якраз в цю мить під сільрадою зачувся шурхіт шин.
- А от і він! - радісно зітхнула Марія.
Єва гнівно поглянула в бік Дана: ну, давай, викручуйся!
До кімнати стрімко увійшов чоловік у сірому костюмі, із краваткою, зсунутою на бік. Було помітно, що гості відірвали його зовсім не від керівництва посівними роботами. Він був веселий, розпашілий і говіркий. Одразу кинувся до Мії, обійняв, потис руку, з напівоберта розцілував ошелешену Єву, поторсав за плечі Івана, ляснув Дана по плечі.
- Петро Петрович! Петро Петрович! - назвався, звертаючись до кожного. - Дуже, дуже приємно! Зараз негайно - за стіл! Негайно і без заперечень! У мене, тобто у моєї старшої - весілля! Досиділась, коза, до тридцяти! Отже, сьогодні - фух! - щасливий день! А тут ще й телебачення! Ото диво! Всі справи - завтра. І план, і лан! Поїдемо, обов’язково поїдемо, і передовиків всіх представлю!
- Ми не проти, - сказав Дан, - весілля нас теж цікавить!
- А як воно мене цікавить! - радо відгукнувся Петро Петрович. - А тут ще й такі гості! Я вас так і відрекомендую - скажу, що телебачення приїхало весілля знімати! Вам - дрібниця, а мені - приємно! Пішли, пішли! Ви якраз вчасно!
- Ну що я казав? - підморгнув Дан супутникам. - Все законно. Ми бажані гості!
- Маріє, зачиняй-но все тут! - звернувся голова до жінки. - Поїхали! Тут недалечко. Авто можете залишити тут. У нас охорона є!
Село справді було великим і заможним. Дан відзначив, що дороги, навіть на бічних вулицях рівні, заасфальтовані, а подекуди йде будівництво нових об’єктів.
«Газик» звернув ближче до лану, оточеного ліском, і за мальовничим пагорбом відкрилася панорама, схожа на кадри з телесеріалу про рабиню Ізауру: у вечірньому серпанку мерехтіли різнобарвні вогники на паркані, за яким постала досить велика садиба. Грала музика, били барабани.
Ворота оповиті гірляндами штучних квітів. По периметру всього подвір’я було натягнуто брезентове шатро - від дощу. Під ним - довгі столи, поставлені літерою «П».
Щойно гості увійшли у ворота, музики заграли нову, урочисту мелодію, а жінки заметушилися, ставлячи на вільний куток столу чисті прибори. Петро Петрович підійшов до мікрофона (це також передбачалося, причому в самому центрі «зали»!) і з гордістю представив знімальну групу.
Дану довелося підвестися, виголосити тост, завершивши його голосним «Гірко!»
Все було невимушено і легко. Молодята довго цілувалися, люди кричали, чаркувалися та їли.
- Ну от, контакт відбувся! - полегшено зітхнув Дан, сідаючи. - Тепер - навертайте виделками, панове!
А «навертати» було що! Крім традиційних пиріжків, холодцю та різних салатів, тут були дивовижні витвори сільських майстринь-куховарок. Фаршировані печінкою кури, запечені молочні поросятка, гуси з яблуками, смажені соми та коропи… Самогонку запивали узварами. Все це безкінечно поновлювалося, доставлялося моторними жіночками, котрі пурхали за спинами гостей, мов невидимі янголи.
За якісь півгодини Дан вже весело перегукувався з сусідами, називаючи їх по іменах. У сутінках саду засвітилися дерева, оповиті синіми ліхтариками. Все видавалося досить фантасмагоричним. Ще за годину за столом почалися співи. А молодь на чолі з нареченою повиходила на майданчик, де грала музика.
Електрогітари перекривали співи, та це аж ніяк не заважало співакам вправно вести свої багатоголосі партії.
- Прогуляємось? - запропонував Дан, кивнувши на темний луг, котрий від світла запалених на подвір’ї ліхтарів виглядав ще темнішим.
- Чи зручно ось так виходити з-за столу? - засумнівалась Єва.
- Звісно. Ми ж повернемось. Нам ще гуляти всю ніч, будьте певні.
- О, ні. Мені треба перепочити, інакше вранці я за кермо не сяду!
- Не хвилюйся. Переночуємо в людей, - сказав Дан, киваючи на присутніх. - Я вже домовився. Пішли подихаємо нічним лугом.
Він подав руку Мії. Іван допоміг підвестися Єві.
Вони вийшли за ворота і пішли нічним лугом. Єва - попереду. Її трохи похитувало, ніби вона щойно вийшла з човна. Спочатку вона рухалась досить повільно, але потім, помітивши копицю скошеної трави, побігла. Це здалося Дану трохи картинним, награним, але за мить він і сам вхопив за руку Мію та потягнув слідом за Євою. Іван теж пришвидшив крок. Зрештою, вони побігли - хто перший дістанеться копиці, що чорніла вдалині? Білий костюм Єви здавався люмінесцентно-блакитним…
Вона добігла першою і - пропадай костюм! - впала навзнак у копицю. Найдужче Дану закортіло зробити те ж саме. Не змовляючись, вони попадали на пружну вологу гору і завмерли, вдивляючись у небо. Всі звуки злилися в єдиний шурхіт, схожий на шурхіт моря. Трава дійсно пахла морем. Вона обплутала їх з усіх боків, проросла крізь пальці, лізла в очі та губи. Вогники і співи лишились десь далеко. І вже вкотре Дану здалося, що вони - останні, хто врятувався у всесвітній повені, а гамір та спалахи вогників - лише ще один ялик, що намагається прибитися до їхнього берега. Ялик-весілля… В яку пастку занесе його вир?
Дан згадав, як одного разу, дуже-дуже давно, в ті часи, коли він перебував у стані чергового розпачу, Єва казала йому: «Сучасні родини - маленькі локальні пекла. В дев’яти з десяти випадків подружнє життя - або лігво брехні, або -
А потім додала: «Якщо я могла б говорити про себе в третій особі, я б сказала: душа її стала тонкою, мов решето чи марля. В ній більше нічого не затримується, крім камінців…»
Він повернув голову в той бік, де, розкинувши руки, лежала і дивилась у небо Єва. У неї був розгублений і щасливий вираз обличчя. Такою він бачив її впереше і йому стало ніяково і неприємно від того, що сам не може вповні відчути спокій та красу серпневої ночі.
«Я, мабуть, тварюка…» - подумав Дан, відпливаючи в нічне небо. Він не помітив, що все ще тримає Мію за руку…
«Звичайно, тварюка, - відповіло небо, повільно спускаючись на його розпластане тіло, немов поршень шприца чи рухома стеля у фільмі жахів. - Ти міг би полювати на крокодилів в Африці. Продиратися крізь хащі, рубаючи ліани гострим мачете, розпалювати вогнище, варити на ньому юшку з яєць впольованого бізона. У тебе могло б бути обвітрене обличчя і купа благородних зморщок, обвіяних піщаним вітром. Поглянь на себе! Від тебе давно вже ніхто нічого не чекає… Кілька років тому у тебе був шанс загинути під кулями, як і належить справжньому чоловікові. Але… куль не було! Ти міг загинути у бійці від ножів чи кулаків бритоголових, котрі хмарою насувались на твоє місто. Але… Але й їх не було - тих ножів! І ти просто стояв у натовпі. Просто стояв, думаючи про непослідовність усіх дій, сподіваючись на міфічний «вищий розум», який все вирішить за тебе. Тепер ти - ніщо…»