- Ви натякаєте на…
- Саме так. Випадкові різностатеві особи «в одному човні». Вам ніколи не кортіло потрапити в такий човен? Із незнайомкою? Гарненькою незнайомкою?
- Тільки обійдемося без порнографії, добре?
- А я нічого не можу спрогнозувати! У тому то й річ!
- Ох… Я вам вірю, хоча мене вам не переконати, що це настільки необхідно. А якщо й необхідно - наскільки я розумію, то кожне вкраплення реальності триватиме не більше двох хвилин… І - заради чого?
- Часом усе вирішує мить. Покажіть з екрану підморожену пляшку у спеку - всі кинуться купувати «пепсі-колу». Вам це відомо краще за мене.
- Та все ж…
- У вас мобілка дзеленчить…
- А, дякую. Перепрошую.
- Будь ласка…
- Алло. Так. Так. Ні…
ЧАСТИНА ДРУГА
ЄВА
…Ріка Мангоф така синя і така зелена водночас, що незрозуміло, якого вона кольору насправді, - коли не світить сонце. Її тіло (якщо, звісно, у води може бути тіло!) нагадує мільйони розбитих пляшок: гострі сині та зелені скалки із срібними обрисами на місцях розколу…
Від цих зелено-синіх спалахів стає кисло в роті й боляче в очах, наче ковтаєш ці скалки самими очима. Ріка Мангоф пливе в тебе і крізь тебе, крізь очі, ріже зір, заповнює собою всі мозкові звивини. Стрибнеш з борту ялика, - ріка Мангоф затягне тебе, як машина для знищення паперів затягує папір, і синьо-зелена поверхня поволі розквітне пурпуровими квітами. Мангоф - лагідна хижачка; в ній водяться велетенські ящери, над нею кружеляють білі орли, а береги оточують покручені корені високих пальм, виглядаючи з розмитої землі на кілька метрів.
Мовчазний малайзієць заглушив мотор посеред ріки і човен завис в суцільній зелено-синій тиші. Звиваючись усім тілом, повз нього пропливла ігуана, - туристи похапалися за фотоапарати. Ігуана висунула голову з води і подивилася в камери, ніби давно звикла позувати. Даремно вона це зробила! Білий орел кинувся на неї, вчепився кігтями в голову, важко кілька разів змахнув крилами, намагаючись витягнути свою жертву, і нарешті висмикнув її з води. Повільно полетів. Ігуана звивалася у повітрі майже так само, як щойно пливла. Це сталося миттєво.
Єва напружилась кожною клітиною тіла, ніби все відбулося з нею самою - і орел, обтяжений здобиччю, зробив кілька махів-зусиль та випустив ігуану з кігтів. Вона пролетіла кілька метрів у повітрі й нарешті впала, здіймаючи бурю гостро-зелених скалок.
Тоді Єва побачила те, що уявляла хвилину тому про себе: по поверхні розпливлася пурпурова пляма - ігуану було поранено.
Охочих відвідати печери з кажанами перекладач запросив на берег.
«Вони там сплять, рясними гронами причепившись до камінних бурульок, - повідомив перекладач нудним голосом, - видовище не для нервових». А більше, власне, дивитися там ні на що, додав він англійською.
Єва не мала бажання оглядати грона огидних кажанів, тому залишилася в човні. Він шалено захилитався під вагою десятьох пар ніг, які сходили з нього на кольоровий місток, після чого човен спокійно загойдався у темній синяві під переплетінням ліан та широким листям невідомих дерев.
Настала тиша. Поглянути на кажанів пішов і миршавий матросик в широких синіх джинсах. Єва лишилася сама і лягла на білу лаву, котра ще п’ять хвилин тому була теплою, нагрітою сонцем.
Повернувши голову, помітила, як у темній воді - вже не зеленій і не синій - тихо пропливає поранена ігуана, залишаючи по собі рожеву смужку крові.
Ось - завмерла, підвела голівку в бік Єви, ворушить хвостом і уважно дивиться своїми затягнутими плівкою очима. Що вона бачить?…
Вона бачить лежачу горілиць Єву на охололій лаві, в темряві невідомих крон, крізь які синіми клаптями звисає пошматоване темними хмаринками небесне простирадло.
Що бачить Єва? Єва бачить себе, бачить ігуану - поруч із човном, вгорі бачить крони невідомих дерев…
А якщо камера віддалиться і злетить вгору, вище і вище, Єва побачить себе зверху - маленькою, нікому не потрібною крапкою у маленькому човні, посеред чужої далекої ріки Мангоф, що ниткою позначена на мапі далекої чужої країни.
А коли ще вище: ріка зникне зі строкатої круглої палітри земної кулі, країна тоді змажеться, перетвориться на пляму. Цікаво, якого кольору вона буде? Швидше за все - теракотового, як свіжа ще не обвітрена цегла.
Єва підморгнула ігуані. Та ніби побачила ледь вловимий порух її повік, вийшла із заціпеніння споглядання білої жінки та попливла далі в синьо-зелену яскравість займатися своїми справами - годувати собою білого орла.
Єві закортіло зануритись у цю гостру воду, попливти слідом на ще гостріше світло. Вона подумала, що життя має бути яскравим і… коротким, як у метелика: прокинувся у слизькому коконі - побачив світло - помахав крильцями - кінець. Щоб уникнути ефекту кіноплівки, коли ти - молодий, сповнений сил - відмотуєш своє життя років на десять назад і бачиш, що і там ти є молодим, сповненим сил, словом, таким самим. Але… але набагато кращим, кращим, здатним одним порухом змінити усе.
Те, що сьогодні змінити вже не вдасться. Адже це можна було зробити лише тоді… Тепер вона лежала на дні розцяцькованого човна й міркувала про те, що вчинила правильно.
Ще десять довгих, розтягнутих, наче липка новонароджена шовкова нитка, днів вимушеного відпочинку - і додому. Забути. Там забувається краще. А щоб забути все тут - треба ось так брати екскурсії, вирячати разом з іншими очі на екзотичні дива і ні про що більше не думати.
Не думати про білий шезлонг перед блакитним басейном, де, загорнувшись у білий махровий халат, під спекотним сонцем сидить відморожений у своїй надії Сантаклаус і перебирає пальцями, мов дешеві чотки, чорні перлини…
- Скільки, скільки?
- Не має значення!
- Ну, скажи, ненормальний! Я ж не засну!
- Десять тисяч…
- Доларів?!!
- Євро… І не думай про це, добре?…
Добре. А я їх - поштою! В картонці…
- Ти божевільна дівчинка. Я це знав.
- Хіба можна жити з божевільною?
- З нормальними - нудно. А ти передумала?
Так, я передумала. Передумала саме в ту мить, коли вирішила остаточно. Ти мусиш мене вибачити, Сантаклаусе, Доне Санто, містере Метью Ленні.
- Чому? Поясни мені, чому ти передумала, коли ми вже все вирішили? Я вже все вирішив! І про червону куртку-аляску, і про літо тут, у цій безхмарній країні, і про зиму в Альпах, і про те, як я триматиму тебе за руку…
Тому що я не хочу обманювати тебе. Я - метелик. Жила - і померла. Тобі подобаються засушені метелики? У мене вже є все, що потрібно: коробка зі скляною кришкою, жорсткий паралон і голки по обох боках - щоб крильця завжди були розпрямленими і гарними. На мене дивляться, але ніхто не може видряпати з-під скла. Я цього не хочу! Ти - останній, кому я зробила боляче. А можливо, це лише чергова прикрість на твоєму шляху. Не сиди так, не мерзни - тут така спека. Йди додому. Випий пива. З бляшанки. І забудь. За десять клятих днів ми будемо на різних кінцях землі. А якщо ти шукатимеш мене і здогадаєшся приїхати на ріку Мангоф, нехай на тебе з води визирне ця ігуана - я залишила їй свій погляд…
- І однаково я цього ніколи не зрозумію!
А що тут розуміти, дурнику? Що я могла тобі розповісти, аби ти зрозумів? Побутову банальщину про те, як раптом в одну мить згоряє життя?