- …
- А ви чому мовчите?
- Я Гемінгвея читав лише у дитинстві. Нині - час іншої літератури…
- …
- А ви чому…
Я не мовчу! Невже ви не чуєте, що я не мовчу?!
Гемінгвей сказав так: «Жінки, гроші й амбіції заважають чоловікові досягти своїх висот. Але відсутність цього - також!»
Еллі писав роман після фільму Бертолуччі. І роман, як на мене, вийшов невдалим, хоча побив рекорди продажів за два тижні. Книга - про секс. Фільм - про те, що любов може жити три дні. Решта - смерть або побут. А ці дві речі для любові майже однакові. Любов може існувати на межі смерті і побуту. І майже ніколи - у своєму первісному стані… Без слів…
- О! Кавун! Без кісток!
- Ну, це ж вам не село! Європа, блін!
- А ви коли-небудь спостерігали за виразом обличчя людини, що їсть кавун і випльовує насіння?
- Тобто?
- Ну, немає нічого тупішого за це видовище. От простежте в цю мить хоча б за собою!
- І що?
- Ха-ха-ха!
- Тоді зрозумієте, що я маю на увазі. Обличчя ніби застигає в безтямності, а з рота ніби саме по собі вистрибує насіння…
- Ха-ха-ха!
- Очі трохи вирячені, внутрішній погляд зосереджений на цьому процесі, губи - рурочкою…
- Ха-ха-ха!
- Так, так. І в цю мить людина ні про що не думає! Навіть якщо перед тим розв’язувала теорему Ньютона.
- Ха-ха-ха!
- Звісно, вона доїсть кавун - і знову набуде свою втрачену значущість. Але поїдання кавуна - саме кавуна! - викликає у мене жах, відчуття олігофренії…
- Ой! Тоді я взагалі не їстиму цю отруту для мозку!
- Ха-ха-ха! Ну, що ви, шановна, в цих пурпурових квадратиках зовсім немає насіння… Погляньте, це майже витвір мистецтва!
- Так, в Японії, наприклад, головним є не смак страви, а те, як вона нарізана!
- Ой, я не була в Японії…
- Ну, у вас ще все попереду!…
- А ви, ви були в Японії?…
- Зайвий клопіт питати. Ця чарівна пані, здається, зневажає наше товариство…
Я не була в Японії!!! Проте я знаю, яка вона під дощем. Коли все довкола - маленькі дерев’яні будинки, щільно приліплені один до одного квадратовими вигнутими дахами, гіллясті дерева, схожі на ієрогліфи, теракотові гори і крихітні фігурки під бамбуковими парасольками - все стає розмитим, мерехтить, мов, малюнок на мокрому рисовому папері. І повітря пахне так само, як папір, і все навколо світиться, ніби папір піднесли до свічки…
Мені не обов’язково їхати до Японії, аби відчути квітку сакури в своїй зачісці. Треба просто не слухати ваші балачки і тоді відчуєш, як у косах розквітає сакура. Добре, що ви цього не бачите, а то б вилили на неї новий шквал своєї словесної вівсянки з перетертою вареною морквою!
Так от, в даному випадку, тут, в ресторані посеред
Але він вплинув на все життя за принципом доміно, коли один довгий, старанно вибудуваний ряд руйнується лише тому, що хтось підштовхнув найпершу кістку, а решта - тр-р-р-р! - валиться і валиться, хоча ти більше не робиш нічого недозволеного. А зупинити це «тр-р-р-р!» вже неможливо.
Цей злочин і був порушенням цього порядку речей. І тепер тут, у пивному ресторані посеред
я думаю саме про нього.
Тоді мені було три чи чотири роки і я ще не знала різниці між добром і злом. Все, живе і неживе, було незбагненно цікавим.
Я не знала і різниці між живим і неживим. Наприклад, я була певна, що вода - жива, а пташка - має ключ, що заводить її спів (у мене була така іграшкова), що цукерці боляче, коли її жуєш (досі не люблю цукерок!), а якщо відірвати з дерева листок - потече кров…
Я збагнула, що ознака життя - кров, тобто все, з чого тече кров - живе.
У метелика зовсім не було крові! Я тримала його в руці та роздивлялась його рухи ніжками. Потім відірвала одну - і не побачила жодної краплини! Задоволена дослідом, повисмикувала всі інші ніжки, потім - крила (їх було чотири - два великих і два маленьких), а тоді - вусики.
Метелик перетворився на гусінь. І я подумала, що вчинила диво, що тепер він житиме інакшим життям - повзатиме в тіні по траві.
Гусінь лежала на стежці і смикалась. Але не повзла. Я підштовхнула її пальцем.
Мене покликали, я побігла - тепер не пам’ятаю куди й навіщо…
Тепер… Тепер я думаю, думаю… Той нещасний метелик конвульсивно
Минули роки, багато років, і цей біль таки вирвався назовні, виріс до розмірів Таїландської хвилі, здатної забрати тисячі невинних життів. Маленький і навіть неусвідомлений злочин може не виказувати себе роками, але зрештою повільно визріє з ока замученого дитиною метелика. Адже все в світі взаємопов’язане і має своє продовження.
Все пов’язане з усім. Один легкий неусвідомлений поштовх першої кістки доміно порушує всю систему. Я досі пам’ятаю нерухому «гусінь» на освітленій сонцем стежці. Тепер я сама схожа на ту гусінь…
- Як вам останній готель?
- СПА?
- Так, так…
- Ви спробували джакузі на мінеральних водах?
- А я, здається, навіть схудла!
- Слухайте, у вас просто-таки якийсь пунктик щодо схуднення…
- Авжеж! У мене новий чоловік і, до речі, молодший…
- Та що ви кажете, а на скільки?
- Нарешті несуть каву!
- Слава Богу, я так втомилася!
- …на п’ять років…
- Якби не ці бонусні поїздки, кинула б цю справу!
- Ну, що ви, у нас цікава робота, принаймні, мені до вподоби!
- А перед тим ми були в Шарм-ель-Шейху - передивилися готелів з п’ятнадцять, я перетворився на вичавлений лимон…
- Ха-ха-ха!
- Не бачу нічого смішного!
- Панове, допиваймо швидше, автобус чекає!
- У мене ноги гудуть!
- А я ще сходжу до басейну. Хто зі мною?… Чудовий вечір. У Фінляндії все чудове - повернусь, так і напишу…
- Добраніч!
- Добраніч! Добраніч!
- А ви… Може, підемо до бару… м-м-м… вип’ємо ще чогось? У вас такі гарні очі… Мені подобаються такі жінки. Такі м-м-м… як ви… м-м-мовчазні… З такими очима… І рука… Можна поцілувати?… Га?…
…Все сталося швидко і просто. Я стояла біля ліфта в лікарні, куди тебе вкотили на каталці. Двері зачинилися.