На телецентрі йому говорили, що та, котру він шукає, ще рік тому повідомила про своє звільнення поштою. Він змусив керівництво знайти цю телеграму, а потім довго відшукував назву місцевості з якоївона прийшла на мапі, жахаючись і нічого не розуміючи.
Нарешті самотужки накресливши маршрут, він арендував авто і рушив у путь. Його попереджали, що це небезпечно, пропонували допомогу, казали, що краще звернутися до міліції чи приватного детектива. Але, подовживши візу і свою акредитацію, він сів за кермо.
Як людині прагматичній, йому не вистачало останньої крапки над «і», а він мусив її поставити, адже добре знав: поїхавши звідси назовсім, більше ніколи не поврнеться, але не матиме спокою все життя.
Отже, він вирушив, кленучи дороги, полущені стихією, жахаючись дерев’яних вказівників із дивними назвами місцевостей і придорожніх генделиків, в яких гомоніли, співали, а часом билися люди.
Але навички, почерпнуті в майстерні, далися взнаки і за кілька днів він вже міг порозумітися із дальнобійниками, навчився позичати чи віддавати бензин і спілкуватися з даїшниками. Для більшої гостроти вражень, він припинив ночувати в мотелях, а надавав перевагу ночівлі в «добрих людей», котрі поїли його самогоном і зі знанням справи розпитували про Клінтона, Буша чи Опру Уінфрі.
Була вже холодна пізня осінь. Вологий сірий вітер бив його по обличчі, як погано віджата білизна, щойно він висував носа з авто, розпитуючи про шлях до Сливовиці - місцевості, зідки надійшла телеграма.
- Це дні зо два путі, - сказала йому бабцяв одному з сіл, - А якщо піде сніг - то всі три!
Він попросився переночувати. І весь вечір мав слухати якісь фантасмагоричні історії про відьом, попиваючи гаряче молоко із медом з вищербленого глиняного кухлика. Вночі йому снилися упирі і вурдалаки з пов’язками на довгих синіх шиях.
Ранком він придбав цей щербатий кухлик за сорок доларів, а на додачу (не за своєю волею) ще й трилітровий слоїк молока та два десятка яєць, вислухавши при цьому ще одну історію про вбивство в цьому селі шабашника, котрий насправді виявився артистом, хоча його труп бабця обмивала особисто і точно знає, що це було тіло небіжчика. Хоча потім вона своїми очима побачила це «тіло» - тобто досить жвавенького актора - в якомусь фільмі. Побачила навіть себе - тобто дуже подібну до себе стару («Такі старі мавпи, як я, всі подібні одне на одного!» - додала вона), котру вбиває банда гангстерів.
Він подякував за цікаву розповідь і хутко пішов до машини, ледь тримаючи в руках непотрібні йому покупки…
Назавтра дійсно випав сніг. Наступної ночі він спав в машині обабіч дороги. Молоко і яйця, закинуті до багажника, померзли.
Дивлячись на білі рівнини він згадував картину - вона ніби ожила і стояла перед його очима і він сприймав це за знак того, що скоро в цій заметілі знайде те, що шукає і натискав на газ, збільшуючи швидкість.
До Сливовиці він в’їхав вранці. Село, все накрите снігом, було порожнім, наче вимерло. Лише всередині деяких будинків блимали вогники. Він постукав у першу-ліпшу хату і запитав, чи не з’являлися тут останнім часом нові мешканці. Йому відповіли, що хтось оселився на закинутому хуторі, кілометрів за десять, глибше до лісу.
Він в’їхав у ліс, позираючи на компас. Авто обступили дерева, дорога зникла. Була мить, коли він хотів повернути назад…
Потім серед дерев він побачив те, що люди називали «хутором» - чорну хату посеред білої галявини. Проїхати туди було неможливо. Він закинув авто і пішов пішки, його вії обважніли від інею.
Він дерся крізь замети і думав про свій блакитний бассейн із білим шезлонгом.
Хата була досить великою, подві’я - запущеним. Він не знав, як увійти, адже на дверях не було замка - і він просто штовхнув їх з усієї сили. Вони зарипіли і піддалися…
…Вона сиділа біля печі, в якій блимало вогнище, закутана в плед.
Вона обернулася до нього і в її очах засвітився жах. Вона не впізнала в цьому зарослому і засніженому лісовику мешканця Південної Америки. Проте він впізнав її. І йому здалося, що вона хвора, що вона збожеволіла,що її треба негайно рятувати. І він заметушився.
Скинув капелюха, пригладив волосся, змахнув сніг з обличчя, аби вона впізнала його і присів перед нею, беручі її руки до своїх. Він уявляв, які вони мусять бути холодні. Але її руки були теплими…
- Нарешті я тебе знайшов, - скоромовкою заговорив він, - Ти не приїхала до Малаки! Я чекав усе літо! Я взів відрядження сюди, але тебе ніде не було! Що відбувається? Що ти тут робиш? Тут холодно! Я негайно забираю тебе звідси!
Хвилюючись, він говорив англійською.
Говорив, говорив, говорив.
Вона дивилась на нього широко розкритими очима. Потім із співчутливою посмішкою провела рукою по його вологому волоссю, струсила сніг з пальто.
Він хотів упіймати її руку аби піднести до вуст, поцілувати. Зігріти і, можливо, заридати від щастя, що він таки зміг її знайти. Але вона швидко сховала долоню під плед.
- Що відбувається? - знову заговорив він, - Збирайся. Я проїхав стільки кілометрів…
Те, що вона відповіла, він погано зрозумів, адже вона більше не говорила його мовою. Він напружено дивився, як ворушаться її губи, як змінюється вираз очей і бачив лише одне - обличчя коханої жінки, яка із кожною незрозумілою фразою віддаляється і зникає в білому тумані, як на тому розтриклятому полотні, яке так само йому не належить.
Вона говорила щось нереальне - що їй тут добре, як ніде і ніколи. Що тут не холодно, а зовсім навпаки. Що вона щаслива. Що йому не варто було її шукати. Він розгублено оглядав простору, але захаращену кімнату із зловісними синіми тінями по кутках і думав, що неправильно її розуміє.
Вона просила пробачення і умовляла не сердитись. Він крутив головою і повторював: «No, no, no…».
Тоді вона взяла його за руку і повела нагору, в мансардну кімнатку. Із ще більшим здивуванням він побачив там щось на кшталт майстерні - посеред скошеного приміщення стояв грубо сколочений мольберт із недомальованою картиною. Він закляк, адже це було другим потрясінням: він впізнав руку художника…
- Що це? - хриплим голосом запитав він. - Хто це малює?
І почув ще неймовірнішу річ.
- Це батько моєї дитини… - і вона поклала руку собі на живіт.
Приголомшений і принишклий він спустився за нею вниз.
Довго мовчав, з болем оглядаючи обідране помешкання. Лише тепер помітив, що всередині кімнати з круглого отвору, зробленому прямо в підлозі росте невеличке дерево. Вона впіймала його погляд.
- Тут буде гарно, - сказала вона, - Але ти цього не побачиш, тому що більше ніколи не приїдеш сюди. Не дивись на мене, як на хвору… Я б усе одно втекла від тебе. Тобі треба їхати - ввечері дорогу зовсім замете. Пробач…
Він попросив пояснень. Але вона з захватом заговорила про цей ліс, про ворону, котра щоранку стукає дзьобом у вікно і вона годує її з руки, про оленя, що забрів на подвір’я, і знову про те, що вона б усе одно втекла від нього…
Це був кінець.
Тоді він подумав про картину. Ні. Він подумав, що покупка картини - привід лишити в цьому домі гроші. А гроші - запорука того, що вона швидше впорядкує це жахливе приміщення. Ні. Впорядкування приміщення - запорука того, що їй тут буде добре. Принаймні так, як вона хоче. Шляхом таких міркувань він прийшов до тями і в ньому заговорив комерсант.
Пару разів глибоко ковтнувши повітря аби розчинити в ньому нестерпний кавалок болю, що застряг у горлі, він розповів про майстерню в місті і про марні торги з її господарем за картину.
- Я це не вирішую, - сказала вона.
- А з ким я можу поговорити? - запитав він все ще маючи надію, що вона блефує, що ніякого чоловіка немає.
Але він був. Він прийшов, весь засипаний снігом, в кудлатому кожусі і довго струшував сніг з чобіт, не помічаючи гостя.