Він буде ловити її руки, а вона ніжно відбиватиметься, промовляючи:
- Не заважай, дурнику! Згориш. Що я тоді з тобою, таким недоторканим, робитиму?!
Потім вони захочуть їсти.
І поїдуть на набережну в рибний ресторанчик. Там, у холі, у великих акваріумах плавають різномасті риби, лангусти, горами лежать устриці. Але він знає, що вона ніколи не тицьне пальцем у живу рибину і не плескатиме в долоні, як це роблять інші, спостерігаючи за кухарями, що виловлюють нещасну срібну красуню з метою миттєво її обпатрати і засмажити.
Отже, він візьме їй тигрові креветки, щупальця кальмарів під солодким соусом. А собі - відбивну з філе червоної риби і, звісно, пиво. В бляшанці. І суворо накаже чорнявому офіціантові не подавати склянку.
За обідом вона мовчатиме, поглинута своїми креветками. А потім підніме очі, сьорбне з його бляшанки і скаже:
- Я вагітна.
І додасть, ледь стримуючи посмішку:
- Свята правда…
…Потім вона довго буде вагітною - безкінечних дев’ять місяців!
За ці місяці вони встигнуть поїхати туди, куди мріяли, щойно побачивши одне одного, - в Альпи. Вона буде в червоній куртці. З почуття солідарності він не спускатиметься на лижах з гір.
Одного вечора він поцілує її в живіт і прикладе до нього вухо, аби почути, що йому скаже син.
Потім настане період його найбільших хвилювань - сьомий місяць, коли вона втомлено скаже:
- Я надто стара для всього цього!
А він, переляканий, почне переконувати, що всі свідомі жінки усього цивілізованого світу народжують саме в її віці. І це - цілком природно.
А ще він скаже, що у неї - веснянки на носі. А веснянки бувають лише у таких от сопливих дівчаток.
Потім вони разом народжуватимуть сина. І йому знову доведеться добре посперечатися. Адже спочатку вона буде категорично проти. І матиме, на її погляд, вагомі аргументи. Такі, які можуть висловити лише жінки її дикої і прекрасної у своїй дикості країни. Але, зауважить він, ці аргументи - не для нього!
- Свята правда, - скаже він. - Ми зробили це разом. Чому ж ти маєш бути сама? Це не чесно! Я триматиму тебе за руку!
- А якщо я тебе вкушу за неї? - хитро примружиться вона.
Тоді він задере рукав своєї сорочки аж до плеча і скаже: «Кусай! Мені не шкода!»
І вони сміятимуться.
А потім від того шаленого сміху він помчить її в авто до найкращої лікарні. І вона зрозуміє, що він - не такий, як інші, котрих вона знала і котрих боялася. Що йому байдуже, чи п’є вона нектар з квітів, чи лежатиме ось так, у цьому жахливому кріслі. Байдуже тому, що він любить в ній і те, й інше…
…Це вона назвала його Доном. Бо в нього смаглява шкіра, чорне волосся і перстень на мізинці - як у сицилійського хрещеного батька.
Назвала - і більше ні про що не хотіла чути. Лише - Дон Санта. І йому це одразу сподобалось. Вона мала право називати його так, як заманеться.
Дон Санта ніколи не припускав, що так кохатиме.
І ось - на тобі!
Ніби бог-картяр дав по носі останнім козирем. Тепер він береже цей козир, як святиню.
«Треба підрівняти газони… - подумав Дон Санта. - Тут все має бути добре. Завжди. Щоб вона ні в чому ніколи не розчарувалась…»
Він обвів очима подвір’я. На чому він зупинився?
Альпійські гори… Червона куртка-аляска, під якою вже живе [дихає] його син… Дон Санта втягнув ніздрями повітря і цей вдих відгукнувся всередині непритаманним йому схлипом.
…До низького паркану під’їхав листоноша - знайомий хлопчик-школяр на велосипеді. Він тримав у руці цупкий конверт прямокутної форми.
Дон Санта взяв його до рук. Власне, міг би й не брати, бо одразу здогадався, що там…
- Мерсі… - сказав він услід хлопцеві. Зовсім недоречно, адже той вже завернув за ріг вулиці…
«Аб-лі-ко-си» - знову подумки повторила Єва, дивлячись у вікно, і їй здалося, що це залите водою скло - її обличчя, в той час, коли воно зберігало холодний сухий вираз.
- Годі. Рушаймо, - коротко сказала вона. - Дощ закінчується. До міста - година їзди. Знаю там один недорогий готельчик.
Доведеться переночувати.
Вона взяла мобілку, набрала номер і сказала в слухавку:
- Ми не встигаємо сьогодні. Дорога погана - дощ. Скільки триватиме фестиваль? Ага. Добре. Заночуємо в готелі. Не кричи! Ти ж знаєш, я не воджу в темряві! Коли я тебе підводила?
Дан зрозумів, що вона телефонує «начальству» і зауважив інтонацію, від якої навіть йому стало моторошно. Дан уїдливо посміхнувся.
- Богдан? Він у порядку. Припини… Це не смішно. Бувай, - Єва натисла на відбій і завела мотор.