До самого міста на дорозі не зустрілося жодного села, проте обабіч тяглися соняшникові лани. Дан вже відверто хотів їсти.
- Що за готель? - запитав він.
- Відомчий, - відповіла Єва, - На чотири номери. Але ресторану там нема. І взагалі місто таке… Ну, там ми, мабуть, не поїмо. Хіба що збігаємо в гастроном…
- У нас єдиний вихід - наламати соняхів, - сказав Дан. - Я вже зголоднів.
Супутники відмовчувалися. Офіціантка, звісно, не могла нічого сказати, а у маляра, подумав Дан, мабуть, в кишені вітер свище; він узагалі принишк. Дану стало нудно. Йому не хотілося в’їжджати в будь-яке місто. На будь який асфальт. З-за рогу знову випірнуло село.
Охайне, з білими хатами, схожими на котеджі.
- Тут має бути кав’ярня, ви ж бачите - село не з бідних! - пожвавився Дан.
- Я можу вийти тут… - тихо сказав маляр.
Дан зрозумів, що не помилився: свище таки вітер. А ще зрозумів, що цей випадковий супутник не дозволить себе пригощати. З дівчиною було простіше.
- Вже темніє і я не впевнена, що нас тут нормально нагодують, - відповіла Єва.
Навіщо вона це сказала?! Нудьга зійшла з Дана, немов тягуча хвиля олії. В нього заблищали очі.
- А хочете я зроблю так, що нас тут нагодують по-королівському? Таку «поляну» накриють!…
- Що за маячня? - процідила Єва.
- А ти забула? Еге ж, мадам, ви швидко забуваєте шалену журналістську юність! Хоча у вас на обличчі - жодної зморшки! Одне слово, так… Зупинишся, щойно помітиш сільраду! - весело наказав він.
- Навіщо? - спитав Іван.
- Побачите. Тільки не заважайте! Це не важче, ніж красти помідори! Але - набагато веселіше.
«Сільрада» було розкішна. Перед нею здіймався пофарбований срібною фарбою пам’ятник - бюст лисого ватажка пролетаріату, переробленого за допомогою приварених каски та окулярів на льотчика-винищувача.
На першому поверсі світилося заґратоване вікно. Єва зупинила авто і запитально глянула на Дана.
- Що ти надумав, чудовисько?
- Нічого особливого, - відповів Дан. - Я хочу нормальної вечері. М’яса, печені з кров’ю. Шашликів. Горілки. І - щоб пісні лунали на все поле!
- Здурів?
- Ага! Виходьте! І мовчіть. Дай-но один сигнал!
Він відкрив дверцята і свіжий дощовий вітер, мов наелектризований його енергійною впевненістю, увірвався до машини.
Єва покірно натисла на кермо.
Тієї ж миті до вікна припала огрядна жіночка з величезним кучерявим «гніздом» на голові. Вона щось гукнула вглиб кімнати і в другому вікні виник молодик у джинсовій куртці.
Дан швидким і впевненим рухом відкрив багажник, дістав кофр, розпакував камеру і професійним рухом здійняв її на плече, тицьнувши в Євині руки мікрофон із «лейблою» відомого телеканалу.
Обличчя спостерігачів у вікні витяглись і зникли в напівтемряві. За мить обоє стояли на порозі й із тривожною [настороженою] увагою дивилися на приїжджих.
- Доброго здоров’я! - весело привітався Дан. - Гостей приймаєте?
- Якщо гості добрі, то чому б не прийняти? - напружено відповіла жінка. - А хто ви такі, звідки?
Дан назвав програму і вказав на назву каналу, наліплену на мікрофон.
- Будемо знімати сюжет! - повідомив він. - Ми в кожному селі нині знімаємо. Не все ж столицю показувати! Де ваше начальство?
- Ой! - заклопоталася жінка, - а чи є дозвіл? Чому не попередили? Робочий день вже закінчено. А голова десь… у… у полі…
- Нічого страшного, - сказав Дан. - Сьогодні перепочинемо, дещо зафіксуємо, а завтра - продовжимо. А який дозвіл? Зараз - свобода слова. До того ж, наше завдання - робити гарні замальовки. Так що - фарбуйте губи, мадам!
Він підійшов до жінки, потис їй і хлопцеві руки, назвав себе та представив «команду».
Жінка зашарілася. Вона впізнала Єву.
- Біжи-но швидше до голови! - наказала вона хлопцеві. Той зірвався з місця. - Проходьте, будь ласка, - вона відсторонила бюст від дверей. - Я зараз з дороги вам хоч чаю зроблю, а вже прийде голова - розбереться. Відверто кажучи, у нас тут сьогодні весілля… Я от сама збиралася… Ще хвилина - і ви б тут нікого не зустріли.
- О! Весілля! - зрадів Дан. - Це чудово! Це колоритно. Те, що треба.
Він чемно притримав двері, пропустивши уперед пані з сільради та решту. Офіціантка здивовано дивилась на нього, обличчя Івана випромінювало цілком упевнений вираз. Єва нарешті посміхнулася. Вона згадала, як багато років тому їздила по селах збирати фольклор. Найкращі спогади!
Жінка завела їх до великої кімнати на стіні якої було старанно вимальовано зелений лан із комбайном на дальньому плані та висіли різноманітні вимпели, а також прапори - потертий оксамитовий червоний із бляклими золотавими написами та новенький, жовто-блакитний.