А вона дивилась у той куток, де на півкруглому подіумі стояв рояль. Дивилася туди, мов павучиха, мов та ігуана, про існування якої не могла знати.
…Він заходив близько десятої - в заморських джинсах, чорній сорочці, розстібнутій майже до кінця тугого шкіряного паска із металевою пряжкою.
Коли він грав джаз, це було надзвичайне видовище. Так, це було видовище! Він сідав за рояль, часом, не знімаючи куртки, - сидів, згорблений над клавіатурою, мов птах, котрий ось-ось почне дзьобати її своїм довгим носом. Це не була поза класичного піаніста: спинка рівна, немов струна, легкий картинний злет рук, вишуканість рухів. Він скрючувався над чорно-білими зубами рояля, мов хижий птах, що мокне під дощем (часом його потерта куртка дійсно була мокрою від дощу - він ніколи не знімав її). Але варто було йому цими недбало зігнутими пальцями торкнутися клавішів, як з-під них виривався клекіт, мов з горла гірського велетня, що сто років ховав свій крик за цими чорно-білими зубами. Він грав джаз і мало хто втримувався від емоцій. І брутальність пози - майже зневажливої, байдужої до публіки, і аристократичність чорного рояля, і те, що він видобував з цього пихатого лискучого пана, - все це так різко контрастувало між собою, що цигарки випадали з рота тих, хто прийшов сюди вперше…
Одного разу він сів поруч, спиною до Єви.
- Як завжди? - запитав бармен. Євина шия вдвічі виросла: вона хотіла знати, що означає це «завжди»?
Бармен не поліз нагору, де стояли різнобарвні пляшки, він засунув руки під стійку, оглядаючись по всіх боках, щось там поворожив і поставив на неї чарку із чимось яскраво-зеленим. У Єви перехопило подих - це було заборонене чарівне зілля, можливо, те від якого він ТАК грає. Зілля називалося «як-завжди». Тепер вона знала його таємницю, більш того, - стала співучасницею, змовницею, адже бармен зиркнув на неї та підморгнув: тихо будь! Єва дивилася на його спину і заклинала повернутися. Він повернувся.
Він, поглинутий нещодавнім музичним оргазмом, не дивився вгору. Його погляд впав на шкільні туфлі і вони вмить загорілися на її ногах, обпалили ступні, гострим соромом пронизали легені - Єва завмерла, мов загіпнотизований кролик. Це був кінець! Кінець картинки, на якій вона сидить у вечірній сукні з глибоким вирізом на спині (саме на спині!), в туфельках на шпильці, з краплями діамантів у вухах і розшитою перлами крихітною сумочкою на довгому срібному ланцюжку. І він говорить їй: «Вип’єте зі мною, донно Розо дель Кальвадорос?» Навіщо, навіщо це трапилося саме сьогодні? Чому він не почекав, доки у неї буде така сукня, такий виріз, така сумочка?!
Але він не відвернувся. Він захоплено розглядав її туфлі з спідницею та повз очима далі - туди, де під білою, перешитою бабусею блузкою, мов відбійний молоток, торохкотіло серце. Ковзнув очима по обличчю…
- Що? - перепитала вона, побачивши, як ворухнулися його губи, і оглянулася навколо: крім неї поруч нікого не було. Вона почула те, що сто разів прокручувала в уяві: «Вип’єте зі мою?» Тільки він не додав: «донно Розо…».
Вона не могла говорити, а лише кивнула у відповідь і навіщось витягла шпильку з «мушлі».
- Добре. А що саме? - запитав він із посмішкою.
Вона нарешті взяла себе в руки і сказала, киваючи на його зелену чарку:
- Як завжди…
…- Ну то й що? У кожного було безліч таких чи інших історій! Але на місце кожної - приходить інша. І невідомо, яка з них буде справжньою!… Тою, що дасть спокій, не принесе розчарувань. Зрештою - кінцевою зупинкою в дорозі, від якої мерехтить в очах…
Так, так, все правильно. Але важливий початок. Від нього залежить, яким буде кінець.
- Ви переспали?
О, Господи! Не сміши. Хіба важливо лише це? Хоча ви, чоловіки…
О, вибач, здається я стаю нудною… Хоча, звісно, ти маєш рацію.
Якби мені тоді було стільки років, скільки зараз, я б сказала саме так, налила б собі чогось міцненького, гмикнула, стенула б плечима, поглянула б на нігті й подумала про те, що варто зробити манікюр…
Так от. Це був незвичайний напій! І незвичайний вечір. І незвичайна музика.
Він крутив у пальцях свою чарку і Єва подумала, що вони, ці пальці, зроблені з ртуті, - якби доторкнутися до них губами, можна отруїтися і померти. Випивши залпом зелений вогонь, вона відразу ж захотіла зробити це просто тут, біля стійки бару, під купою поглядів, що тепер спостерігали за ними з залу.