Вона раптом зареготала і сміливо взяла його за руку.
Несподівано вона відчула, що вона - дійсно дона Роза дель… І на ній та сукня…
- Скільки тобі років? - запитав він.
Вона розповіла, що… що давно працює тут, навмисно одягаючи шкільну спідницю і ці туфлі, хоча насправді у неї є все - шкіряні брюки, чоботи до коліна, золотий пасок, італійські панчохи, що змінюють свій колір… Є квартира, де вона живе з подругою-мулаткою, адже вчиться в медінституті, а живе зовсім в іншому місті, далеко-далеко. А тут її ніхто не знає, ніхто не шукатиме, ніхто не диктуватиме, що і як робити.
Він зловив таксі, тримаючи її за руку. Вони сіли на заднє сидіння. Він мовчав. В якийсь момент вона подумала, що треба було б подзвонити додому, але ця мить швидко промайнула.
…- А потім ви переспали?
…Квартира була захаращена. Майже така, як Євина. Але кожна річ, що валялась на підлозі, здавалася знаком долі.
У квартирі була купа афіш. Афішею було накрито і стіл, на який він поставив щось з холодильника. І - пляшку вина. Звичайного червоного шмурдяку.
Проте це аж ніяк не впливало на те, аби Єва встала. І пішла. Вона знала: це лише маскування для інших. Варто лише відкинути запилене полотно, на якому намальована ця жалюгідна кімната, ці звичайні речі, це вікно, за яким височів будівельний кран із лампочками нагорі, як перед її очима постане мармурова зала з каміном, білий рояль на білому килимі, довгий англійський стіл із двома кріслами, між якими на золотих нитках висять у повітрі золоті ноти.
Він скрутив дві цигарки - до того вона ніколи не бачила когось, хто скручує цигарки, адже вони продаються в кожному кіоску на кожному кроці.
Він сам підкурив обидві, а вона доторкнулася губами до його вуст - через цигарку. І вуста ці не були людськими.
Вона одразу відчула, як разом із димом до легенів увійшло тисячі звуків. В одну мить вона почула їх всі! Всі звуки, що наповнювали цей нічний багатоповерховий будинок! Почула, як у підвалі шурхотять миші і тихо крапає вода з обгорнутих скловатою труб, як на кухні першого поверху грає радіо, котре слухає, накривши його ковдрою, старигань-інвалід, і як човгає до туалету напівсонне дитя на третьому, і як тихо поскрипує ручка, якою пише курсову роботу дівчина на четвертому, як дихає тісто, накрите рушником, - на п’ятому… А на шостому, зовсім поруч! - усього за два поверхи, скрипить ліжко… Вона зареготала. Вона знову розгадала його секрет - усе це було його джазом! Все просто.
Вона реготала, мов скажена. А коли він відніс її на засмальцьований, заяложений диван, то навіть затулив їй рот своїми довгими ртутними пальцями, бо сміх так і пер з неї…
…- Ну от… Якби у мене не було такого гарного манікюру, я би подумала, що пора його зробити… Ось відповідь на твоє питання. Чи тобі кортить знати подробиці?
- Ні. Мене це не обходить. Ти - зі мною, і цього достатньо. Адже ти зі мною? Агов, де ти?!!
Я там, вибач. Я так довго була там, що застрягла. Так довго, що, бачиш, знову починаю реготати. Це тривало довго. Зараз я можу сказати: кілька років.
Тоді Єва не знала, скільки минуло часу. Це було потаємне, паралельне життя. Або не-життя. Бо в житті вона закінчила школу, вступила до інституту, викинула спідницю, купила туфлі і таке інше. А головне, скоротила своє довге ім’я на коротше - те, що було призначене для життя у колі гомінких безтурботних однокурсників.
Для нього ж вона лишалася Євпраксією - «темною» королевою Священної Римської імперії. Тою, про котру розповіла ненависна вчителька… Він казав, що ім’я визначає долю людини і нікуди їй від нього не подітися. Вона йому вірила.
Швидше вірила тому, про що розповідали його пальці. Одного разу він запитав, чи не хоче вона послухати історію про себе? Вона хотіла. Він зав’язав їй очі і почав грати. Він взагалі був великим вигадником…
Він грав до тієї миті, доки вона могла витримати потоки звуків, що залили її спочатку по коліна, потім - по плечі, підступаючи до горла… Вона захлинулась і закричала, зриваючи пов’язку з очей.
…- Він був збоченець? Садист? Він робив тобі боляче?! Тобі подобалися такі ігри?
- Він був музикант… Мені подобалася його гра…
Він сів і заграв про… дочку полоцької княжни Анни, дружину Всеволода Ярославича, онуку Ярослава Мудрого.
Єва згадала, як дванадцятирічною дівчинкою її везли на верблюдах до далекої Саксонії, старого герцога Штаденського… І вона стікала потом під важким оксамитом, гаптованим золотом та сріблом.
Вона бачила монастир та наставницю Адельгейду з надзвичайно ніжними руками та великими і сумними очами з дивним спалахом, суть якого вона не могла розгадати.