Можна було б рости з землі, можна було б мати приховане під волоссям око на потилиці - аби ніхто не напав іззаду.
Вночі вони приходили до нього: одноногі, з руками-щупальцями, з плавцями, довгими хвостами, котрими можна було накриватися взимку, без вух (навіщо ці смішні рожеві вареники на голові, за котрі його тягали вчителі?), зі шкірою, що міняла колір, здатні проходити крізь стіни, невидимі, з присосками на кінцівках (аби висіти на стелі), з живим волоссям, яке не можна різати через загрозу кровотечі, з конячим чи вовчим тулубом, без ротів - зі здатністю спілкуватися подумки.
Він постійно діймав дорослих запитаннями: а що коли б людина мала усього один палець чи… випорожнювала шлунок крізь вухо? Ото була б комедія!
Він настільки часто говорив нісенітниці, що в маленькому місті, де він мешкав, його почали вважати дурником, котрий ніколи в житті не дасть собі ради. Адже поїхати з цього міста мріяли всі. Власне, всі й виїжджали, щоб потім повернутися - крихітне болото притягувало до себе, всотувало СВОЄ, де б воно не перебувало.
Природньо, всі почували здивування, коли він поїхав і не повернувся. Вступив до найкращого столичного вузу, на загадкову і приваблюючу спеціальність. Навіть страшно було уявити - про це говорили пошепки, щороку чекаючи появи обличчя «нашого дурника» на чорно-білому чи кольоровому екрані. А не дочекавшись, задоволено-заспокійливо посміхались.
Проте, відзняті ним сюжети доволі часто з’являлися у новинах. Курсу з третього він поринув у бурхливе паралельне життя: завдяки батькові своєї тодішньої нареченої (котра з’явилася в нього досить швидко і так само швидко зникла), їздив знімати в «гарячі точки». Чечня, Грузія, Сирія, Ірак…
Йому пророкували «червоний диплом» і добру кар’єру. Саме тому, що його першість завжди була безперечною, він занудьгував, взяв академвідпустку і на рік зник з поля зору, розчинився десь у безмежних карпатських полонинах.
Це сталося несподівано: перебуваючи з черговою знімальною групою в якогось діда-відлюдника, захопився… бджільництвом. Точніше, впав у захват від ідеально влаштованого природою світу, якого давно прагнув, про який думав, спостерігаючи за безглуздою людською метушнею.
Він оселився в покинутій хаті і ціле літо під керівництвом того діда намагався влаштувати свій ідеальний світ, старанно навчаючись премудрості. З якоюсь зухвалою пристрастю зробив перший вулик - і майстрував його так, ніби наново творить Землю…
Придбав Матку та штук зо двадцять бджіл. Матку посадив у кліточку, котру заліпив воском, перемішаним зі свіжим медом. Годинами, відчуваючи дивне тремтіння у кінцівках, спостерігав, як бджолине військо виїдає дірку у затверділому воску, і як з того боку так само шалено працює Матка. Якби цього вимушеного «полону» не було, бджоли та й сама Матка полетіли б туди, де він їх узяв, - а так багатогодинний труд змушував їх гуртуватися, відчувати себе когортою, групою, родиною.
Власне, тоді ще матка не є Маткою - вона стає нею саме під час визволення, так званого «народження», коли виходить зі своєї «в’язниці» Королевою і Повелителькою свого війська, що їй належить примножити в сотні й тисячі разів. З визволення Матки починається Велика Бджолина Держава, в якій функцію кожної бджоли чітко визначено і ніколи - НІКОЛИ! - не змінювано. Бджоли-охоронці, бджоли-робітники, бджоли-вихователі, трутні.
Раніше йому в голову не приходило, що трутні - ті ж самі бджоли, що також народжуються у вулику. Причому, у великій кількості. Дід пояснив, що один з трутнів запліднює Матку, решту ж виганяють з вулика раз і назавжди.
Після цього, протягом всього життя (а воно триває три роки) Матка поповнює своє військо. Цей живий механізм, занурений в деревину, відлагоджений, мов годинник.
Він не встиг зібрати свій медовий «врожай», але дізнався про речі, яких ніколи б не знав. Наприклад, про те, що найякісніший мед - той, що в стільниках «законсервований» воском і визріває протягом кільком тижнів. Зазвичай, ті, хто збирають мед на продаж, не мають часу чекати, доки бджоли «законсервують» стільники…
Що то було? Друзі вважали, що він з’їхав з глузду, чекали на його повернення і жартували, чи не переховується він таким чином від наполегливої нареченої… Дан не міг і не хотів пояснити, що його «божевілля» - наслідок випадку, свідком і учасником якого він став під час останньої подорожі.
Тоді їх було чоловік десять. Вони сиділи на оголеному плато, відкриваючи ножами консерви - був час обіду. Їм дали провідника та двох охоронців, хоча місцина вважалася доволі спокійною. «Біле сонце пустелі» нерухомо висіло на їхніми головами, небо було нереально рівним і нереально блакитним. Ця картина не зникала навіть тоді, коли він заплющував очі: повіки здавалися прозорими, а темні окуляри він загубив ще пару днів тому.