- Ха-ха-ха! Ну, що ви, шановна, в цих пурпурових квадратиках зовсім немає насіння… Погляньте, це майже витвір мистецтва!
- Так, в Японії, наприклад, головним є не смак страви, а те, як вона нарізана!
- Ой, я не була в Японії…
- Ну, у вас ще все попереду!…
- А ви, ви були в Японії?…
- Зайвий клопіт питати. Ця чарівна пані, здається, зневажає наше товариство…
Я не була в Японії!!! Проте я знаю, яка вона під дощем. Коли все довкола - маленькі дерев’яні будинки, щільно приліплені один до одного квадратовими вигнутими дахами, гіллясті дерева, схожі на ієрогліфи, теракотові гори і крихітні фігурки під бамбуковими парасольками - все стає розмитим, мерехтить, мов, малюнок на мокрому рисовому папері. І повітря пахне так само, як папір, і все навколо світиться, ніби папір піднесли до свічки…
Мені не обов’язково їхати до Японії, аби відчути квітку сакури в своїй зачісці. Треба просто не слухати ваші балачки і тоді відчуєш, як у косах розквітає сакура. Добре, що ви цього не бачите, а то б вилили на неї новий шквал своєї словесної вівсянки з перетертою вареною морквою!
Так от, в даному випадку, тут, в ресторані посеред Турку, куди нас привели вечеряти після довгих оглядин різних готелів і де, як вам здається, я мовчу, попри те, що у мене в волоссі захована одна маленька рожева квітка, схожа на пелюстку імбіру, - я думаю про один злочин свого життя, теж схожий [подібний] на невагому пелюстку. Один маленький злочин, про який ніхто не знає, крім мене.
Але він вплинув на все життя за принципом доміно, коли один довгий, старанно вибудуваний ряд руйнується лише тому, що хтось підштовхнув найпершу кістку, а решта - тр-р-р-р! - валиться і валиться, хоча ти більше не робиш нічого недозволеного. А зупинити це «тр-р-р-р!» вже неможливо.
Цей злочин і був порушенням цього порядку речей. І тепер тут, у пивному ресторані посеред Турку, поки ви безупинно теревените,
я думаю саме про нього.
Тоді мені було три чи чотири роки і я ще не знала різниці між добром і злом. Все, живе і неживе, було незбагненно цікавим.
Я не знала і різниці між живим і неживим. Наприклад, я була певна, що вода - жива, а пташка - має ключ, що заводить її спів (у мене була така іграшкова), що цукерці боляче, коли її жуєш (досі не люблю цукерок!), а якщо відірвати з дерева листок - потече кров…
Я збагнула, що ознака життя - кров, тобто все, з чого тече кров - живе.
У метелика зовсім не було крові! Я тримала його в руці та роздивлялась його рухи ніжками. Потім відірвала одну - і не побачила жодної краплини! Задоволена дослідом, повисмикувала всі інші ніжки, потім - крила (їх було чотири - два великих і два маленьких), а тоді - вусики.
Метелик перетворився на гусінь. І я подумала, що вчинила диво, що тепер він житиме інакшим життям - повзатиме в тіні по траві.
Гусінь лежала на стежці і смикалась. Але не повзла. Я підштовхнула її пальцем.
Мене покликали, я побігла - тепер не пам’ятаю куди й навіщо…
Тепер… Тепер я думаю, думаю… Той нещасний метелик конвульсивно смикався [дригався], від нього лишилися лише маленькі чорні очка. Мабуть, якби з них вирвався біль - годі уявити, що б то було за цунамі! (Якщо тепер хтось заспокоїть мене, сказавши, що комахи не відчувають болю, я запитаю: а хіба ти був комахою?!)
Минули роки, багато років, і цей біль таки вирвався назовні, виріс до розмірів Таїландської хвилі, здатної забрати тисячі невинних життів. Маленький і навіть неусвідомлений злочин може не виказувати себе роками, але зрештою повільно визріє з ока замученого дитиною метелика. Адже все в світі взаємопов’язане і має своє продовження.
Все пов’язане з усім. Один легкий неусвідомлений поштовх першої кістки доміно порушує всю систему. Я досі пам’ятаю нерухому «гусінь» на освітленій сонцем стежці. Тепер я сама схожа на ту гусінь…
- Як вам останній готель?
- СПА?
- Так, так…
- Ви спробували джакузі на мінеральних водах?
- А я, здається, навіть схудла!
- Слухайте, у вас просто-таки якийсь пунктик щодо схуднення…
- Авжеж! У мене новий чоловік і, до речі, молодший…
- Та що ви кажете, а на скільки?
- Нарешті несуть каву!
- Слава Богу, я так втомилася!
- …на п’ять років…
- Якби не ці бонусні поїздки, кинула б цю справу!
- Ну, що ви, у нас цікава робота, принаймні, мені до вподоби!
- А перед тим ми були в Шарм-ель-Шейху - передивилися готелів з п’ятнадцять, я перетворився на вичавлений лимон…
- Ха-ха-ха!
- Не бачу нічого смішного!
- Панове, допиваймо швидше, автобус чекає!
- У мене ноги гудуть!