- Це страшно. Проте зручно.
- Що саме?
- Зручно, коли ти нікому нічого не винен. Хіба в тебе не так?
Він промовчав. І їй здалося, що він заснув. Однак він заговорив:
- Так не мусить бути…
- А як мусить? І хто взагалі знає, як має бути? Хіба що той, хто влаштував світ. Але мені здається, що і він нині розгубився… Може, ти знаєш? А якщо знаєш, то чому ти фарбуєш паркани? Гадаєш, що таким чином ти сховався?
- Тобто? - незадоволено буркнув він.
- Все просто… - вона замислилась лише на мить. - Я була редактором сюжету про тебе кілька років тому. Я тебе згадала. Хоча спочатку мені здалося, що ти схожий на зовсім… зовсім іншу людину. Знайоме обличчя… А тепер згадала! У мене добра зорова пам’ять… Тоді ти отримав якусь премію і стояв у смокінгу… Скажеш, я помиляюся?
- Ні. Не помиляєшся. Хоча це було давно. У минулому житті. А зараз я задоволений тим, що є.
- І воно тобі подобається?
- Так.
- Це правда?
- Правда.
- Я тобі не вірю…
Рипнули пружини, посипалась іржа. Хвиля роздратування піднялася знизу, мов пил з давно не топтаного ніким паркету.
- Ти просто втік, - продовжувала вона. - Або… вичерпався… І втік.
Не зміг боротися.
- Можливо… Нехай буде так… - сказав він. - Але трапилось щось важливіше ніж той… смокінг… Ніж гроші і міфічне визнання…
- Цікаво, що ж це може бути? - уїдливо поцікавилася вона.
Він надовго замовк.
- Ну?
- Просто одного разу я прокинувся і… побачив Бога… Прямо перед очима і…
Вона засміялась, згадавши розповідь Дана. Чомусь їй закортіло зробити йому боляче, але вона не встигла сказати те, що крутилося в неї на язиці, бо хвиля роздратування вже накрила і його. Іван знову рипнув пружинами, повернувся, намагаючись розгледіти її обличчя:
- Принаймні, я сказав тобі правду… Думай, що хочеш. А ти? Що можеш сказати ти? Якщо тобі немає чого сказати і все у тебе так вдало - чому ти тут, у дорозі? У зруйнованому садку. На цьому металевому матраці. З таким покидьком, як я. А якщо я зараз тебе зґвалтую і залишу тут в якості небіжчиці? Не боїшся?
- Ні. Такі емоції, як страх я вже пережила. Це сильна емоція, вдруге мені її не здолати, бо нецікаво… Але ти маєш рацію. У мене була маленька неприємність, яку треба було чимось заглушити. А найкращі ліки - робота. Тому я й поїхала в це відрядження.
- Маленька неприємність? Ти зламала обцас?
Єва відчула, що їй кортить сказати те, чого ніхто не знав: ось просто тут, у темряві неіснуючого дитячого світу. Просто вимовити кілька речень - виголосити їх у простір, розвіяти їх у ньому назавжди.
- Я… - хрипло сказала вона. - Я відмовила тому, хто мене любив через те, що… не можу мати дітей. Він про це не знав. І не дізнається. Думатиме, що я звичайне стерво: обіцяла і покинула. Так простіше. Але… навіщо я тобі це кажу?…
- Ти це кажеш для себе. Часом сказати вголос те, що думаєш, дуже складно. Якщо немає певних обставин. А їх у більшості майже ніколи немає. Та й не вистачає часу.
- Можливо… В цьому садку я відчуваю себе затопленим човном… Але я можу сказати тобі ще дещо… - вона замислилась над тим, чи варто позбавляти його ілюзії. - Того «бога» - ікону Пресвятої Діви - тобі підсунув під ніс один випадковий перехожий. І цим перехожим був Дан. Він розповів мені про цей випадок сьогодні вранці.
Вона подумала, що зараз він обуриться. Але коли він заговорив, у його голосі вчувалася посмішка:
- Це лише підтверджує, що світ малий і що випадковостей в ньому не існує.
- Що ти маєш на увазі?
Він розсміявся і, не пояснюючи попереднього, вимовив наступне:
- Лишається з’ясувати, навіщо з нами четверта супутниця…
- О, тут все зрозуміло! - теж розсміялася Єва. - І набагато простіше: Богданчик не пропускає жодної спідниці! А в Мії вона така… виклична.
- Тоді дійсно, все просто… - ніби згодився він.
- Давай вже спати…
Сині тіні наповзали на них, мов щупальця велетенського кальмара і Єва відчула, як з кінчиків пальців ніг у ній починає зростати… «шампанський чоловічок». Так вона з юності називала відчуття, котре надходить під час кошмарного сну: все тіло перетворюється на колючі гострі бульбашки, ніби наливається шампанським, терпнучи від жаху. Від цього відчуття вона зазвичай прокидалася і лежала, дослухаючись, як відходить кошмарний сон, а «шампанський чоловічок» поволі випаровується з кожної тремтячої клітинки. Але ж нині вона не спала, а «шампанський чоловічок» підповз під саме горло! Мабуть, це від того, що вона виголосила те, про що ніколи й нікому не могла сказати. Якби Іван не спав, було б добре поговорити ще - не важливо про що, хоч про погоду, подумала Єва. І він одразу тихо відгукнувся: