Але, хто ж могли бути ті руси, які спокусилися так змінити напрям розвитку української історії? — як вони взагалі були.
Літописець Нестор, перелічуючи русь як окремий нарід поруч зі слов’янами, відмічає, що мова в них одна — слов’янська. Це — більш пізні часи, тому що напочатку такого єднання між ними не було. Не випадково ж араб Ібн Даста прямо писав, що “русь продає до рабства слов’ян”.
Тоді ж імператор в Константинополі, Константінос Порфірогенетос, полишив нам записані ним з високою точністю (враховуючи різниці фонетики) — назви порогів Дніпра, слов’янські та руські. Обидва варіанти, однак, тяжать не стільки до церковно–слов’янської, скільки до звичайної готської мови. Оскільки ці назви, на обох мовах, дуже просто розтлумачуються за допомогою сучасного (!) шведського словника, то схоже, навіть, що їх мова дійсно одна. Але, наскільки вона “слов’янська” — то вже інша справа. Зауважимо, що й принесши з собою на південь якусь власну мову, руси могли хутко її втратити, засвоївши мову аборігенів. Як, скажімо, свого часу дани, що захопили Нормандії; або нормани в Сицілії.
Яким же був вплив прийшлих, правдоподібно — з півночі, русів — на булу великодержаву на півдні?
Що можна твердити з певністю, так це те, що як і був чийсь там прихід з півночі, — він і найменше не подіяв ні на мову, ні на етніку України, та — з простої причини. Хоч розміри Скандинавії та України приблизно однакові, але їх природні умови є такі, що північ незмінно програє. Для них тоді (або — для України та будь–якої країни таких розмірів на півночі) співвідношення густин населення стійко не могло перевищувати 1:10, на користь України, ясна річ. Так, що навіть (уявимо собі немислиме) повне змішування їх населення, — лише в незначному ступені здатне було б змінити український етнос. Можна зауважити, крім того, що руси були обмежені, по суті, лише правлячою та работорговою верхівкою, котра хутко втрачає свою етнічну тотожність, одружуючись на грецьких, половецьких та тюркських княжнах.
Таким чином, руси та їх князі, захопивши влади в Києві, не принесли туди практично ні мови, ні культури; не принесли й нових генів. Якщо щось і принесли, то хіба безсмертну ідею работоргівлі та її супутника — ксенофобію. Котрі й проквітли потім у північних колоніях.
З приводу цього “особого путі Россії”, обраного — можливо, ще тоді, — можна знайти цікаві міркування у П. Чаадаєва; він пише:
Странная у нас страсть приравнивать себя к остальному свету. Что у нас общего с Европой? Паровая машина и только. У Токвиля есть глубокая мысль, которую он украл у меня, а именно, что точка отправления народов определяет их судьбы. У нас этого не хотят понять: а между тем в этом вся наша история.
[П. Я. Чаадаев, Избран. сочин. и письма, Москва, 1991, с. 382]Якщо це так, тоді П. Чаадаєву належить честь першознахідника ролі імпринтінгу в історії. В цьому випадку, принаймні, схоже, що все визначається саме початковими умовами. Первісним работорговим гріхопадінням.
* * *Але, може ксенофобія в нас була завжди? — подивимося.
Найбільш старий пам’ятник нашої історії та культури, це германська “Едда”, де описуються спочатку відносини асів (аланів) та ванів (сванів) на Кавказі, за Доном, де згідно Сноррі Стурлусону було царство Одіна та його синів. Аси та вани живуть мирно, іноді — й воюють, але чого не помітити ніде в цій частині “Едди”, так це презирства або нехтування до будь–якого іншого народу. Пізніше в ній описуються події на гото–гунськім прикордонні, вздовж Дніпра та Ворскли, та навіть війна між конунгами, братами від різних матерів Гледом та Ангантюром, за спадщину їх батька, конунга Остготалянда Гейдрека, біля луки Дніпра. Тоді Глед навів на допомогу гунів з Леведії, що вторглися до Остготалянду, але програв війну та був убитий. Переможець Ангантюр не святкує перемогу над тілом брата, але проклинає жорстоку долю, що їх протиставила.
Доблесті гунів у написаній готською мовою “Едди” — вихвалюються мало не більше, ніж доблесті самих готів, а її головним героєм є гунський конунг Сігурд з Дону. Всі тексти “Едди” проникнуті цим високим духом толерантності; нема в ній місця жодній ксенофобії.
Коротка, але жорстока війна гунів та готів 375 року, покінчилась утворенням 378 року великого Гунського каганату. Сім десятків років по тому, в часи Аттіли (434–453) Україну навідав із посольством візантійський ретор Пріскос та полишив нам опис своєї мандрівки. Він відмічає, що в Гунській вже Україні, кожен варвар, окрім своєї місцевої мови, — знає й дві, так би мовити, державні мови: готську та гунську. А дехто — ще й латину. Що знають гунську, це ми розуміємо, — мова панівної нації, вживаючи совєцьку термінологію, але — готська? — чому знають її? До чого вона тепер взагалі, як 375 року гуни перемогли готів? Бо тих самих семи десятків років дістало більшовикам на те, щоб мало не покінчити з українською мовою в Україні. А тут… є люди, є й готська мова; якої — до того ж, — знають і гуни.