Висновок може бути єдиний. Як бачимо, і в цю епоху ксенофобією в нас і не тхне.
Те ж саме можна сказати й про післякиївські часи, що вже добре історично документовані. Ні Алтин–орду, ні Велике князівство Литовське, до якого найдовше входила Україна, — ксенофобією інфековані не були.
Настирні та масштабні російські намагання прищепити свою ксенофобію також і українцям, — починаються з часів петровської окупації України, але, якщо порівняти їх розмах та тривалість із виниками — прийдеться визнати їх неплідними.
Але, наспів час, нарешті, познайомитися й з ним, першим відомим нам із писемної історії російським ксенофобом. Це буде ні хто інший, як Нестор із Києва, той самий — “пєрвий русскій лєтопісєц”. Де в чому він і дійсно, росіянин з росіян, дивно, та ми в цьому хутко переконаємося. Заглянемо до літопису та подивимося, а що там він пише про різні народи? Ми швидко переконаємося, що хоч усі народи князівства ніби й слов’ яни, але й поміж них є різниці. Один далеко не є рівний другому. До першого сорту він відносить лише полян, от — ці не підведуть! Що ж стосується всіх останніх… Ось, наприклад: “деревляне живяху звєрьскьім образом, жівуще скотьски…” Хто ще? — радимічі? Ну, то вони — як і вятичі, насамперед — від ляхів. Значить — вже не перший гатунок. А крім того всі вони, — радимічі, вятичі та северяни: “один обычай имаху: живяху в льсє, якоже всякый звєрь, ядуще все нечисто и срамословье в них…” Хто там іще? — кривічі; ті самі, що дали світові (коли ще були не кривічами, а скирами), — останього короля Італії Одоакера, сина канцлера Аттіли Едекона. Нічим і вони не ліпші, тому що: “си же обычай творяху Кривічи и прочие погании”. Такі є слов’яни.
З “інородцамы” — й того гірше. Половці — ті “ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимают мачехи своя…” Болгари? — “их же вьра осквьрняет небо и землю… си бо омывают оходы своя поливашеся водою, и в рот вливают…”, “є за ними гріхи й гірше, оскільки в них: “жены их творіт ту же скверну, и ино же пуще, от совокупления мужска вкушають”.
Він буває, часом, на диво широко освічений, цей літописець; хоч він і поняття не має про Київську історію, але чув краєм вуха від різних варягів про далеку Британію. Там, щоправда, справи ще гірші, бо ж: “Въ Вритании же многи мужи с єдиною женою спять, также и многия жены с единым мужем похотьствуют, и беззаконьная закон отец творять независтьно и невоздержано”.
Бачите, хоч і далеко від нас живуть, — а все ж люди недобрі.
Набагато гірші від цих беззаконних британців, однак, безбожні халдеї та вавілоняни. Їх, щоправда, насправді давно вже немає, вкупі з Вавілоном, та звідки знати про це ницому духом православному літописцеві? Як вони вписані до святих книг, єдиного, що він якось–такось розбирає, для нього вони й тепер живіші від усіх живих, — одвічний від’ємний приклад. “Етер же закон Халдьем и Вавилоняном: матери поимати и с братними чады блуд дьяти и убивати”.
Його літопис — то справжній гимн людській нерівності.
Але, марно було б пошукувати в цього кострубатого бовкуна хоч щось про реальні народи, що населювали в минулому його країну. В нього немає єдиного слова про гунів, наче їх взагалі ніколи не існувало, а про готів він згадує лише як про далекий нарід на півночі. І це, мабуть, є більш характерне, ніж найгірші відомості про них.
Пригадує він — дивна річ, — про аварів. Але, не про головне, не про їх історію.
Гострого розуму та чаклунських, на їх думку, знань рослих та мовчазних аварів, — панічно страхалися приєднані до невігластва та темноти середньовічного християнства ромеї та франки. Чув дещо про них і православний чернець Нестор, який вибудував на цьому дечому цілу повчальну легенду.
В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на Словьны и примучиша Дулебы, сущая Словены, и насилье творяху женам Дулебскым: аще поехати бяше Обрину, не дадяше вьпрячи коня, ни волу, но веляше 3, или 4, ли 5 жен в телегу и повести Обрина; а тако мучаху Дулебы. Бяху бо Обри телом велиць, а умом горди, и потреби я Бог, и помроша вси, и не оста ни един Обрин; и есть притча в Руси и до сего дня: погибоша аки Обре; их же несть ни племени, ни наследка. По сих бо придоша Печенизь.
Присмерк аварів став і присмерком каганату, дав можливість волоцюжним руським князькам зачепитися в Києві, але — що до цього літописцеві. Історія цікавить його найменше.