Вона є відомою світові дуже здавна. Давно та досить стисло. Географічно та етнічно — так само, як антична Італія, Еллада, Єгипет та Іран. Історія відома — дещо гірше.
Це країна, що лежить приблизно від Дону на сході, до Пруту та Карпат на заході, обмежена з півдня берегом Чорного моря (Понтос Аксейнос), а на півночі — приблизно 52 паралеллю, південною межею Пінських болот. Греки називали її спочатку Кимерія, потім Скитія, а її людей, відповідно, спочатку кимеріянами, потім — скитами. Перші її історично відомі люди, що з’явилися більше чотирьох тисяч років тому (як звичайно, скоріше з Азії) - то були пеласги та лелеги, люди індо–європейської раси, котрих потім в Елладі вважали першими людьми на Землі. Двохтомник Роберта Грейвза “Грецькі міти” (1974) починається з 1. “Пеласгічного міту про створення світу”. Історія цих народів, за її великою давністю, є вкрай темною та повною загадок, але це — вже історія. Згідно Гесіода (УІІІв. пер. н. е.) та Геродота (485–425 пер. н. е.), то були землероби, тваринники та досвідчені мореплавці. Розмовляли вони, наскільки можна судити, мовами балтицької групи, від яких на наш час зберіглися тільки литовська та латиська, але в той час вони були поширені значно більше, ніж тепер. Бо є й досі вражаючи пов’ язання між ними та латиною або грекою; або, навіть, індійським санскритом. Вони були більш близькі до класичного санскриту “Магабхарати” та “Бхагаватгіти”, ніж латина та грека. Існування цих людей слід пов’язувати з нашою, чи не старішою в Європі Трипільською культурою, що відкрив Вікентій Хвойка.
Втім, лелеги якось хутко зійшли зі шпальт історії. Дуже стара українська легенда твердить, що за своє надмірне цікавство вони були перетворені Богом на великих птахів, та в Україні завжди вважалося великим гріхом вбити журавля або чорногуза. Пеласги стали предками історичних кимеріян, страшних “гимраїм” Біблії, на яких так скаржиться пророк Ієремія. І дійсно, ці люди творили морські наїзди на Малу Азію, Елладу та Ближній Схід, полишивши по собі грізну пам’ять у народів.
Потім, десь за сім сторіч перед н. е. в Україну приходять власне скити. Це були германські народи, готи та алани, що прийшли з-за Дону, звідти, де згідно Сноррі Стурлусону було королівство Одіна та його синів, Віллі й Ве. Геродот запевняє нас, що ці люди повністю витіснили кудись кимеріян, але ми тепер знаємо, що так не було, всі народи стали жити вкупі. Звідки ми це знаємо? — та просто з того, що германська лексика української мови, яку потім самовпевнений та не дуже в цьому досвідчений О. Солженіцин вважатиме справою хитрих австріяків (!), — за обсягом менше від балтицької, більш старої (порідненої сучасній литовській мові).
Від тих пір аборігени стали називати свою країну Свитьюд (Світлий нарід), так називає її ісландський історик Сноррі Стурлусон (ХІІІ ст.). Від цієї назви, майже певно, пішла й дещо спотворена грецька Скитія. Він розрізнює, однак, власне Свитьюд — Україну, та Велику Свитьюд, до якої включає все що лежить на північ від 52 паралелі, від Уралу по Балтик, а також Скандинавію (див. “Гаймскрінгла” — “Коло замешканих земель”).
Назва — якась мішана, балто–германська, та може означати й “Нарід прийшлих”.
Її сучасна назва — теж дуже давня, та походить просто від слова “країна”; в давні часи бували такі, неускладнені назви. Наприклад, країна хантів та мансів за Уралом звалася “Кода”, що означає “Дім” або “Батьківщина (пор. естонське Kodumaa — батьківщина, досл. “Рідний дім”).
Першу (поки!) згадку цієї назви ми зустрічаємо в літопису, в хроніках 1187 року. Давність теж, доволі поштива.
Імперська пропаганда, незмінно ворожа та злонамірна, як і незмінно брехлива та нахабна, виводить його з “окраіни”. Чого саме? — ну, ясна річ, — “вєлікой Россіі” (що існує офіційно — нагадаємо, з 1721 року). До цього, щоправда, Росії як такої на географічних картах іще не було, була Московія; а Україна — вже була: на тих самих картах. Так, може “окраіна” отої самої Московії? — та тільки от, яка біда! Адже 1187 року — і Московії ще не було…
Якщо й пішла мова про “окраіну”, то Україна — дійсно, завжди була західною (а тому — й найбільш плідною) частиною, окраєм, великого Азійського степу — Дешт-и-Кипчак, що протягнувся від Алтаю до Карпат. От тут, можна було б говорити й про окрай; та не той.
Але час рухався та “окраїни” видалося замало. Потрібно було вигадати щось сильніше, більш понизливе та принизливе; тоді й з’явилася “Малороссія”. Бо якщо в інших мовах поняття “великий” (розмірами) та “великий” (в іншому сенсі), — хоч і не ототожнюються, але позначаються через одне слово, то в російській на кожне з понять є окреме слово. Хоч і ніде так безбожно не плутають “большоє” з “вєлікім”. Віднесемо цей парадокс цілком на рахунок всюдисущої діалектики. Згодьтеся, що важко придумати більш контрастне співставлення, ніж “Вєлікороссія” та “Малороссія”. Щоправда, Росія стала перевищувати Україну за чисельністю населення тільки десь вже в ХVІІІ ст., та в немалому ступені за рахунок петровського геноциду, але — що воно мітологічному мисленню до реальної дійсності. Та й земель на той час ця сама “Вєлікороссія”, чужих та таких, що погано лежали, — нахапала значно більш скромної України (600 000 кв. км). Земель, щоправда, таких, які на очі попали, та з цієї причини в більшості ні на що не придатних ну, крім концентраційних таборів, ясна річ, але це — вже інше питання.